©
У фестивальній програмі Нью-Йоркського кінофестивалю 1966 року фільм представлено як «авангардну, екстравагантну, розкішну сагу» та «твір з привидами», що поєднує народні пісні та атональну музику з фантастичною операторською роботою (Ю.Іллєнко).
«Тіні забутих предків» вважаються найбільш міжнародно визнаним українським фільмом в історії. Фільм знято за мотивами повісті Михайла Коцюбинського.
Повертаючись з Італії влітку 1910 року, Михайло Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню. Короткі відвідини того краю з мальовничою природою та первозданним побутом мешканців гір не дали письменнику досить матеріалу для твору, проте бажання написати про «незвичайний казковий народ», гуцулів, не полишило його. Коцюбинський ще раз відвідав гуцульський край, де вивчав звичаї, побут, фольклор його мешканців. На думку письменника, гуцули й у XX ст. залишились язичниками. Враження від «чарівного полону» горян лягли в основу повісті.
Михайло Коцюбинский (1864-1913)
Але Параджанов знімав фільм не як фолькльорну казку, а як екзістенційну трагедію: "Ми хотіли зробити фільм про вільну людину, про серце, яке хоче вирватися, звільнитися від побуту, від дрібних пристрастей і навичок... Ми відкривали для себе Карпати не як етнографічний матеріал. Любов, відчай, самотність, смерть — ось фрески з життя людини, які ми створили."
Сергій Параджанов (1924-1990)
Сюжет
У маленькому гуцульському селі в Карпатських горах України юнак Іван закохується в доньку людини, яка вбила його батька. Хоча їхні сім'ї запекло ворогують, Іван та Марічка знають одне одного з дитинства. Готуючись до одруження, Іван їде з села на заробітки, щоб заробити грошей для родини. Поки його не було, Марічка випадково впала в річку і потонула, намагаючись врятувати ягня, що загубилося.
Іван повертається і впадає у відчай, побачивши тіло Марічки. Він продовжує працювати, переживаючи період безрадісної праці, поки не зустрічає іншу жінку, Палагну. Іван і Палагна одружуються на традиційному гуцульському весіллі, на якому їм зав'язують очі і заковують у ярмо. Однак шлюб швидко руйнується, оскільки Іван залишається одержимим спогадами про Марічку. Віддалившись від емоційно далекого чоловіка, Палагна заводить стосунки з місцевим мольфаром Юрком, а Іван починає відчувати галюцинації.
У шинку Іван бачить, як мольфар обіймає Палагну і б'є одного з його друзів. Охоплений незвичною для нього люттю, Іван вихоплює сокиру, але мольфар збиває його з ніг. Він опиняється в найближчому лісі, де бачить дух Марічки — її образ віддзеркалюється у воді й ковзає між деревами. Іван відчуває її присутність поруч.. Коли реальність зливається зі сном, безбарвна тінь Марічки простягається через великий простір і торкається руки Івана. Іван кричить і помирає. Громада ховає його за традиційним гуцульським звичаєм, а діти дивляться на це крізь вікна, переплетені хрестами.
Точний бюджет фільму «Тіні забутих предків» наразі не є публічно відомим, він доступний лише за матеріалами фільму, що зберігаються в Українському державному архіві. Оремі записи, зібрані українськими кінознавцями, свідчать, що Рада Міністрів УРСР у травні 1966 року висловила Параджанову різку догану за «перевищення бюджету “Тіней забутих предків” на 97 тисяч карбованців». Український кінорежисер Олег Чорний, однак, у 2019 році припустив, що бюджет фільму відповідав типовим бюджетам фільмів того часу - від 300 до 500 тисяч карбованців".
Фільм був одним з небагатьох україномовних художніх фільмів, знятих на кіностудії ім. О. Довженка, яка зазвичай випускала лише російськомовну кінопродукцію, деякі з яких пізніше дублювалися українською мовою для кінотеатрального прокату в УРСР. Урядовці попросили Параджанова зробити російську версію фільму, на що він відповів, що «довго опирався перекладу україномовних діалогів фільму на російську мову», оскільки «вважав цей текст невід'ємною частиною художньої тканини фільму». У своєму інтерв'ю Рону Голловею 1988 року Параджанов зізнався, що «міністерство попросило мене зробити російськомовну версію». Фільм був знятий не тільки українською мовою, але й гуцульським діалектом. Мене просили дублювати фільм російською мовою, але я категорично відмовився".
Знімання фільму тривали майже рік і проходили в селі Жаб'є і околицях села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області. Зйомки в приміщенні відбувалися в павільйонах на кіностудії ім. О. Довженка.
Спочатку Параджанов планував запросити на роль головного героя Івана висхідну зірку - російського актора Генадія Юхтіна, але за рекомендацією режисера Віктора Івченка та коментарями оператора фільму Юрія Іллєнка, який сказав, що «Юхтін не підходить на цю роль», пізніше змінив своє рішення: «Юхтін просто не підходить на цю роль, і коли [під час проб] він переодягнувся в український гуцульський одяг, він йому не пасував». Параджанов згодом змінив своє рішення і взяв на роль Івана українського актора Івана Миколайчука.
Музику до фільму написав композитор Мирослав Скорик, який надихався українською гуцульською народною культурою, і вважається одним з найкращих творів Скорика, що додає фільму величі.
Багато людей, які працювали над фільмом, визнали, що фільм є результатом колективних зусиль і, безумовно, не є авторським фільмом, що відображає особистість та ідеї лише його режисера Сергія Параджанова (оператор фільму, за спогадами кінорежисера Олега Фіалка, пропонував (на відкритому зібранні кінематографістів з представниками комуністичної влади з Москви) зняти прізвище Параджанова з титрів, бо всім відомо, що це його [Іллєнка] фільм - представники влади наголошували на тому, що з причини того, що Параджанов сидить у тюрмі, СРСР змушена відмовлятися від показу цього фільму за кордоном).
Юрій Іллєнко (1936-2010)
Своє зверхнє ставлення до Параджанова Іллєнко (член КПРС з 1973 р., а у нові часи - член партії "Свобода") не приховував і в пострадянські часи, хоча товаришував з ним та мав творчі контакти: «Параджанов попросив мене знімати “Тіні забутих предків”. На той час я вже був відомим оператором. Мав премію ФІПРЕССІ за операторську роботу в дипломному фільмі, інші міжнародні призи. А Параджанов мав репутацію поганого провінційного режисера, зняв чотири жахливі фільми. Усі мені радили не робити дурниць».
Фільм представляє собою творчий каталог багатьох українських митців, не в останню чергу композитора Мирослава Скорика. Історик кіно Джеймс Штеффен у своїй книзі «Кіно Сергія Параджанова» особливо відзначив той факт, що «одним з найбільш характерних аспектів фільму є використання гуцульської народної музики в саундтреку на додаток до оркестрових композицій Скорика, натхненних народними мотивами». У фільмі присутні лейтмотиви, які стосуються кожного з головних героїв, а також духу Гуцульщини.
Мирослав Скорик (1938-2020)
Для ефекту потойбічного світу срібну фарбу нанесли не тільки на обличчя акторів, а й на листя дерев. Пізніше, друг Параджанова, режисер Василь Катанян згадував у своїй книзі «Дотик до ідолів»: “У 1966 році під Косовом, що в Україні, я побачив скелі, немов пофарбовані синькою. Восени, серед золотого листя, це виглядало незвичайно. Чому раптом сині? Ніхто не знав. А Сергій вигукнув: "Та це ж я їх пофарбував для «Тіней»! Невже досі не облізли?”
1988 року в Києві Параджанов заявив: «Фільм не з'явився на порожньому місці. Був великий класик Коцюбинський. Вражений красою Карпат, він створив своїх Ромео і Джульєтту, поетичну притчу про кохання. Пам'ятаєте картину Тіціана, на якій зображено двох жінок — „Любов земна і Любов небесна“. У моєму фільмі це — Марічка і Палагна».
Під час фестивального показу навесні 1965 року фільм представляв «Радянський Союз», а не «Українську Радянську Соціалістичну Республіку», незважаючи на те, що він був дуже виразно українським. У 1965 році Голова Держкіно УРСР з питань кіно Святослав Іванов у своєму щоденнику описав, як він разом з виконавцями головних ролей Ларисою Кадочниковою та Іваном Миколайчуком поїхав до Аргентини на Міжнародний кінофестиваль у Мар-дель-Плата представляти фільм, зазначивши, що «ми представляли на фестивалі Радянський Союз, і ми були не українською, а радянською делегацією. Я не ображався на слова привітання на адресу Радянського Союзу (натовп Мар-дель-Плати вигукував: «Viva Moscú», «Viva Union Soviética») [...] Ми були просто представниками великого народу, а вони [аргентинці] не підозрювали про тонкощі стосунків всередині двох народів [росіян та українців]». Фільм розпочав свій міжнародний фестивальний тур навесні 1965 року і був тепло прийнятий низкою кінофестивалів по всьому світу; пізніше авторитетний американський кінокритик Роджер Еберт у своїй рецензії 1978 року зазначив, можливо, дещо перебільшуючи, що фільм здобув «майже всі нагороди, які тільки можна було отримати на 196 кінофестивалях».
Спеціальне повідомлення КДБ УРСР про проведення політичної акції під час прем'єри фільму
Під час прем'єри фільму у київському кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року літературний критик Іван Дзюба зі сцени, аспірант-літературознавець Василь Стус і журналіст В'ячеслав Чорновіл в залі закликали підвестися на знак протестів проти арештів українських інтелектуалів, які відбулися влітку 1965 року. Під листом протесту підписалося 140 присутніх.
6 вересня 1965 року КДБ УРСР повідомляв:«4 вересня 1965 року о 20:00 у м. Києві в кінотеатрі „Україна“ перед початком сеансу відбулася зустріч глядачів із творчою групою, яка брала участь у створенні фільму „Тіні забутих предків“. Після виступу режисера-постановника Параджанова, на сцену піднявся літературний критик Дзюба Іван Михайлович, який звернувся до глядачів із промовою. За словами присутніх на прем'єрі громадян, Дзюба заявив:
„Зараз відбуваються масові політичні арешти української інтелігенції та молоді в Києві, Львові та інших містах. Повторюється 1937 рік. Молодь повинна заявити протест владі, затаврувати ганьбою за несправедливість“.
Деяка частина глядачів вигуками схвалення та оплесками намагалася підтримати Дзюбу. Присутній в залі для глядачів кореспондент Чорновіл звернувся до публіки із закликом піднятися з місць на знак протесту проти „політичних репресій“. Деяка частина публіки відгукнулася на цей заклик. Більшість громадян з обуренням реагували на виступ Дзюби, вимагаючи закликати його до порядку. Виступ Дзюби втручанням адміністрації кінотеатру було перервано.
О 22 годині після закінчення демонстрації фільму один із глядачів (особа встановлюється) став вигукувати: „Де ж правда? Чому не дають говорити правду? Це неподобство!“ У цей же час група молоді в кількості 20-25 осіб намагалася створити тисняву біля виходу із залу і затримати глядачів. Громадяни, що були поблизу, відштовхнули цих осіб і публіка покинула зал».
У додатковій довідці, датованій 20 жовтня 1965 року, повідомлялося: «Людиною, яка вигукувала 4 вересня 1965 року в кінотеатрі „Україна“ слова: „Де ж правда? Чому не дають говорити правду? Це неподобство!“, виявився Стус Василь Семенович».
За спогадами Дзюби, щойно він розпочав акцію «… зразу заревла сирена. Очевидно, в наших кінотеатрах все передбачено — про всяк випадок». Водночас директору кінотеатру Федору Брайченку здалося, що замість сирени залунала музика: «Зорієнтувавшись, я негайно вирвав з рук політичного хулігана мікрофон. Секретар партійної організації кінотеатру Кузьмич Олег Степанович включив радіодинаміки, по яких почала транслюватись музика, а в цей час мною було зроблено все для того, щоб локалізувати подію». Кінотеатр швидко було оточено бійцями внутрішніх військ.
Після акції Івана Дзюбу одразу ж звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури Київського педагогічного інституту, В'ячеслава Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія», Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом.
Кінотеатральний реліз «Тіней забутих предків» мав обмежений комерційний успіх в УРСР та інших республіках СРСР. Фільм зібрав вражаючі 6,5 мільйонів (за деякими даними 8,5 мільйонів) відвідувань під час прокату з 1965 по 1966 рік в УРСР та інших республіках СРСР. Це був другий найкращий фільм Параджанова, лише після його фільму 1959 року «Найкращий хлопець», який подивилося 21,7 мільйона глядачів СРСР.
Параджанов і Висоцький
Фільм вийшов на екрани в березні 1965 року і отримав загалом схвальні відгуки англомовних кінокритиків з-за кордону та змішані відгуки українських кінокритиків. У виданні «Книга року Британіка» 1967 року «Тіні наших забутих предків» увійшли до списку чотирьох видатних фільмів, що вийшли того року зі Східної Європи, і були названі «вільною, екстравагантно розкішною сагою». На сайті агрегатора рецензій https://www.rottentomatoes.com фільм має позитивний рейтинг 93% на основі 40 рецензій із середньою оцінкою 8,1/10, як зазначено в консенсусі критиків на сайті: «Тіні забутих предків« вражають своїм кінетичним візуальним підходом, але по-справжньому затримують увагу зворушливою історією та проникливою грою акторів». На сайті рейтингового агрегатора TSPDT фільм посідає 431 місце у рейтингу 1000 найкращих фільмів. Після виходу на екрани фільм отримав переважно позитивні відгуки від англомовних кінокритиків. Джин Москович з Variety назвав його «візуально блискучим» і «по-молодіжному надмірним, але кінематографічно привабливим фільмом, незважаючи на його вихідні прийоми», в той час як Ендрю Сарріс, також з Variety, заявив, що це був «технічно чудовий, але драматично незрозумілий» фільм. Роджер Еберт, рецензуючи фільм для Chicago Sun-Times у 1978 році (після ув'язнення Параджанова в 1970-х роках), назвав його «одним з найбільш незвичайних фільмів, які я бачив, шквал образів, музики та шумів, знятих дуже активною камерою». Стівен Холден з The New York Times назвав його «вибухоподібно барвистим фільмом», «зарядженим фантастичними образами», «сюрреалістичною народною казкою, пересипаною персонажами, чиї обличчя і мова тіла говорять красномовніше за будь-які слова». Едвард Гутманн із San Francisco Chronicle описав фільм як «один із тих рідкісних фільмів, які виглядають абсолютно свіжими і незіпсованими - так, ніби режисер нічого не вкрав у інших кінематографістів, а просто сам відкрив для себе камеру і те, як найкраще нею користуватися». Девід Паркінсон з Empire високо оцінив фільм, назвавши його «кінематографічним шедевром, що деконструює кінематографічну форму та послання і вражає глядачів багатошаровими образами [...] справжнім генієм»; а у своїй книзі «Історія кіно» Паркінсон ще більше розширив свою рецепцію фільму, назвавши його «зухвалим нападом на конвенції наративної та візуальної репрезентації», що мав на меті «переосмислити зв'язок між причинно-наслідковою логікою та екранним простором і, таким чином, кинути виклик прийнятим теоріям глядацького сприйняття», і йому це вдалося, парадоксальним чином «зіставити суб'єктивну та об'єктивну точки зору і використати кутові спотворення, складні (і, здавалося б, неможливі) рухи камери, “рейковий фокус”, телефото-зум і об'єктиви “риб'яче око”, а також те, що [Параджанов] назвав “драматургією кольору”, щоб розповісти свою історію про приречене кохання». Джонатан Розенбаум з Chicago Reader зазначив, що це було «надзвичайне злиття міфу, історії, поезії, етнографії, Дейв Кер з The New York Times описав його як «ліричний, непокірний фільм», який «експериментує з нереалістичним використанням кольору та однією з найбільш вільних операторських робіт, які я бачив в українському кіно з часів новаторської роботи Олександра Довженка», а Джеймс Гоберман з The Village Voice похвалив його як «надзвичайно красивий фільм», де «сумне, коротке, жорстоке життя підноситься до рівня екстатичного міфу». Джон Паттерсон з LA Weekly назвав його «приголомшливим поєднанням етнографії, [...] народного міфу та казкової логіки, що обпікає сітківку ока своєю красою, енергією та безперервною винахідливістю режисури».Журнал «Екран» (Польща), 1966 рік писав: «Це один із найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на тлі білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал, в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи».
Параджанов і Тарковський ("Тарковский считает меня гением, а я - в говне", з листування)
Маріетта Шагінян, автор аполегітичних творів про Леніна, залишила такий спомин про цей фільм: “И вдруг в этом маленьком местном журнальчике, вряд ли когда-нибудь проникающем за пределы Франции (Tout-Rouen, 29 octobre — 11 novembre 1966, p. 50.), необычайная хвалебная речь по адресу «изумительного советского фильма „Огненные кони“». Тщетно стараемся мы припомнить, какой же это фильм у нас об огненных конях. И наконец находим подлинное его название, звучащее в латинской транскрипции так: «Тент забипих предков». И только ремарка «по роману Коцюбинского» объясняет нам, наконец, что речь идёт о советском фильме «Тени забытых предков». Вряд ли подозревают скромные украинские постановщики, каких эклог удостоился в Руане их фильм, высоко поднятый даже над «Горящим Парижем», шедшим одновременно с ним. Над рецензией об «Огненных конях» стоят три звёздочки и большая буква А (высшая оценка фильма), а в самой рецензии фильм аттестован как «не имеющий себе подобного, не похожий ни на какой другой, — всё в нём свет, жизнь, краска — классические данные советской кинематографии, — праздник для глаз и для сердца». Позднее в Руане я увидела очередь на него перед кассой кино. Руанцы, как и множество простых людей за рубежом, остро отзываются сердцем на тот непроизвольный советский оптимизм (утро века), каким, подчас независимо от воли авторов, пронизаны у нас не только счастливые, но и печальные фильмы; за рубежом оптимизм — вещь дефицитная".
Кадр з фільму "Тіні забутих предків"
Проте відгуки українських кінокритиків після виходу фільму на екрани були здебільшого змішаними. Ю. Бобошко та М. Масловський, пишучи для «Радянської культури» в листопаді 1964 року, критикували відхід фільму від соціалістичного реалізму і через гумористичний вірш наголошували, що замість казок про «тіні предків», автори повинні створювати історії про «сучасність», С. Зінич та Н. Капельгородська, пишучи для журналу «Народна творчість» у жовтні 1965 року, наголошували на важливості літературного «першоджерела» для фільму і підкреслювали той факт, що фільм був створений до 100-річчя від дня народження Михайла Коцюбинського - автора однойменної повісті «Тіні забутих предків», яка стала основою сюжету фільму; вони також підкреслювали, що фільму Параджанова вдалося майстерно відтворити культурну єдність західноукраїнського селянства, а оператором Юрієм Іллєнком та художником-постановником Георгієм Якутовичем - відповідний вибір естетики, яка точно відтворювала звичаї, традиції та вірування українських селян-гуцулів. Іван Драч, чия рецензія на фільм була надрукована у 1969 році у книзі «Кінорежисери і фільми українського сучасного кіно: Мистецькі портрети», підкреслював, що “Тіні забутих предків” мають таку силу завдяки використанню у фільмі автентичних українських діалогів з гуцульським акцентом, а також використанню українського етнографічного матеріалу. Лариса Погрібна у своїй книзі 1971 року «Твори Коцюбинського на екрані» негативно відгукнулася про фільм і підкреслила, що «Тіні забутих предків» Параджанова не відповідають літературному першоджерелу Коцюбинського, і зробила висновок, що «підневільне копіювання літературного першоджерела призводить лише до створення слабких фільмів». Зважаючи на те, що фільм Параджанова різко відходив від офіційно «схваленого» художнього стилю соціалістичного реалізму того часу, дивно, що українські кінокритики не були такими гучними у своїх докорах «Тіням забутих предків», як можна було б очікувати. Частково це могло бути пов'язано з українофільськими тенденціями тодішнього керівника КПУ Петра Шелеста, який був своєрідним «патроном-захисником» Параджанова, а син Шелеста Віталій пізніше у своїх спогадах стверджував, що «Параджанов, по суті, перебував під захистом [батька, тобто Петра Шелеста]; практично в той же день, коли батько пішов з посади, Параджанова заарештували».
5 березня 2010 року на прес-конференції в Єревані Емір Кустуріца назвав Сергія Параджанова геніальним режисером, а його фільм «Тіні забутих предків» - найкращою картиною у світі, знятою досі. Кінець фільму Кустуріци «Андерграунд» має відсилання до фінальної сцени фільму Параджанова (смерть у колодязі). Анімаційна біла пташка у фільмі Кустуріци «Час циган» відсилає до анімаційних червоних коней у «Тінях забутих предків».
Параджанов. Сторінки біографії.
У 1942 році Параджанов вступив на будівельний факультет Тбіліського інституту інженерів залізничного транспорту. Однак незабаром він залишив цей виш і 1943 року вступив на вокальний факультет Тбіліської консерваторії. У цей же час брав уроки танцю при Тбіліському оперному театрі імені З. Паліашвілі. Під час Другої світової війни у складі концертної групи виступав у військових госпіталях. Після війни 1945 року Параджанов перевівся до Московської державної консерваторії, навчався вокалу у відомого педагога Н. Л. Дорліак. Але його привабив кінематограф, і 1946 року він вступив на режисерський факультет ВДІКу, де навчався в майстерні І. А. Савченка. У період навчання Параджанова у ВДІКу цей виш мав славу «вікна в Європу». У 1948 році учні І. О. Савченка взяли активну участь у зйомках його фільму «Третій удар». Цього ж року учні І. О. Савченка разом з учителем приступили до роботи над фільмом «Тарас Шевченко». За спогадами Г. Г. Мелік-Авакова, саме Параджанов запропонував на роль Шевченка тоді ще молодого актора С. Ф. Бондарчука.
Під час зйомок фільму Параджанов у серпні поїхав до Тбілісі, де його заарештували у справі глави Грузинського товариства культурних зв'язків (ГОКС) Н. М. Мікави. За свідченням Г. Г. Мелік-Авакова, це сталося в рамках розгрому цієї організації, членів якої звинувачували в «ідеологічному відступі», а сам Параджанов нібито потрапив у поле зору МДБ через пропозицію розмалювати стіни ГТЗЗ фресками із зображенням святих. Однак формально обвинуваченим інкримінували одностатеві стосунки. Параджанов свою гомосексуальність на допитах не заперечував. 8 жовтня 1948 року разом із сімома іншими обвинуваченими він був засуджений на закритому судовому засіданні Військовим трибуналом військ МВС ДРСР на 5 років за «мужолозтво». За Параджанова заступився його вчитель І. А. Савченко, він також залучив А. Є. Корнійчука, В. Л. Василевську і М. С. Рибака. У результаті після розгляду касаційної скарги Військовою колегією Верховного суду СРСР молодого режисера було звільнено в грудні 1948 року.
У січні 1951 року Параджанов одружився з татарською дівчиною Нігяр Сераєвою. Однак 13 лютого він повідомив друзям, що його дружину вбили свої родичі за віровідступництво. За свідченням друзів Параджанова, ця подія стала одним із найсильніших потрясінь у його житті.
5 лютого 1973 року голова українського КДБ В. В. Федорчук направив першому секретареві ЦК КПУ В. В. Щербицькому «інформаційне повідомлення», в якому вказав, що Параджанов намагався заступитися за дисидента І. М. Дзюбу. У пізніших записках йшлося про те, що режисер відкрито критикував радянську владу, закликав «вирити могилу соцреалізму» та «вигнати червоних комісарів із кіно», «наклепував про утиски свободи творчості». Голова КДБ особливо наголошував на дружбі Параджанова з українськими письменниками-дисидентами І. М. Дзюбою, Є. О. Сверстюком, І. О. Світличним, М. К. Холодним та іншими, а також на тому, що режисер намагався організувати масові протести проти розгорнуті у 1972-1973 роках політичні судові процеси над ними.
У грудні в Москві на похоронах художника Я. Н. Рівоша Параджанов виголосив чергову «крамольну» промову.
17 грудня 1973 року під час візиту до хворого на черевний тиф сина до Києва його заарештували і помістили в Лук'янівську в'язницю. Параджанову висунули звинувачення в «розбещенні чоловіків» і «організації кубла розпусти».
Історики та біографи режисера відзначають явний політичний характер цього судового процесу. Вони, не відкидаючи гомосексуальності Параджанова, вказують на надзвичайну швидкість слідства, слабкість і нестиковки його доказової частини. Так, розслідування було розпочато молодшим лейтенантом Артеменком, усупереч процесуальним нормам, на підставі зареєстрованого 9 грудня анонімного доносу, в якому режисера звинувачували в гомосексуальних зв'язках. Як донос потрапив до міліції, невідомо, а особу його автора слідству встановити «не вдалося». У результаті підтверджених фактів Артеменко написав датований 12 грудня рапорт про порушення кримінальної справи. При цьому резолюція полковника Хряпи на цьому рапорті датована 11 грудня. Уже 13 грудня був знайдений перший потерпілий - якийсь механік А. Воробйов, який дав свідчення про нібито зґвалтування його Параджановим, яке мало місце. Цього ж дня дали свідчення 21-річний актор Ф. Десятник і архітектор М. І. Сенін, потім додалися свідоцтва І. Піскового і студента В. Паращука. Паращука. 16 грудня М. І. Сенін, який був сином екс-члена ЦК КПРС І. С. Сеніна, покінчив життя самогубством, не витримавши тиску слідчого. Через деякий час справу було передано від слідчого УВС слідчому з особливо важливих справ при прокурорі УРСР Є. В. Макашову. Він додав режисерові звинувачення в порнографії та спекуляції, а також запропонував йому принести «покаяння», обіцяючи пом'якшення вироку. На слідстві Параджанов свою бісексуальність не приховував, але епізод зґвалтування заперечував. 9 квітня прокурор УРСР Ф. К. Глух затвердив обвинувальний висновок і направив його до Київського обласного суду.
25 квітня 1974 року після двох днів закритого засідання Київський обласний суд засудив Сергія Параджанова до п'яти років ув'язнення в таборі суворого режиму з конфіскацією особистого майна: один рік за ст. 121, ч. 1 («мужолозтво»), один рік за ст. 211 («порнографія»), 5 років за ст. 121, ч. 2 («мужолозтво із застосуванням насильства»). Заарештовані разом із режисером В. Кондратьєв (на якого вказав М. І. Сенін, що наклав на себе руки) та І. Пісковий були засуджені до року умовно з випробувальним терміном на 3 роки.
Параджанова було етаповано в Ладижинську виправну колонію (Вінницька область, село Губник). У в'язниці він зазнавав жорстоких тортур, оскільки в табірній кастовій системі його гомосексуальність мала на увазі найприниженіший статус парії, «опущеного».