©
Цього року виповнюється 50 років від початку третьої, останньої та вирішальної «тріскової війни» між Ісландією та Великою Британією. Цей конфлікт став знаковим етапом у розвитку міжнародного морського права та продемонстрував ефективність дипломатії малих держав у вирішенні глобальних суперечок. У середині ХХ століття рибальство було основою економіки Ісландії. Розширення іноземного флоту в її водах загрожувало знищенням рибних ресурсів, зокрема тріски, що стало основною причиною конфліктів з Великою Британією.
-
Перша тріскова війна (1958–1961): Ісландія односторонньо розширила свою виключну економічну зону до 12 морських миль. Велика Британія не визнала це рішення, що призвело до зіткнень між ісландськими патрульними катерами та британськими траулерами. Ісландія погрожувала вийти з НАТО, що змусило Великобританію погодитися на нові межі зони.
-
Друга тріскова війна (1972–1973): Ісландія розширила зону до 50 морських миль. Британія відмовилася визнати це, і конфлікт відновився з новими зіткненнями на морі. Ісландія погрожувала закрити базу НАТО в Кефлавіку, що змусило Великобританію погодитися на нові умови.
-
Третя тріскова війна (1975–1976): Ісландія розширила зону до 200 морських миль. Велика Британія не визнала це, і конфлікт переріс у серйозні зіткнення між військовими кораблями обох країн. Ісландія розірвала дипломатичні відносини з Великою Британією, що змусило останню погодитися на нові умови.
Ці конфлікти стали важливим етапом у встановленні міжнародного права щодо виключних економічних зон, що згодом було закріплено в Конвенції ООН з морського права. Ісландія змогла забезпечити захист своїх рибних ресурсів та зміцнити свою економічну незалежність. Сьогодні, через півстоліття після цих подій, Ісландія продовжує ефективно управляти своїми морськими ресурсами, що стало можливим завдяки рішучості та дипломатичним зусиллям, проявленим під час «тріскових війн». Цей досвід є важливим уроком для малих держав у використанні дипломатії для захисту своїх національних інтересів на міжнародній арені.
How Iceland Won the Cod Wars: Diplomacy Over Firepower
Fifty years ago, Iceland embarked on its third and final Cod War with the United Kingdom, a conflict that reshaped maritime law and demonstrated the power of diplomacy over military might. In the mid-20th century, Iceland's economy heavily relied on fishing. The expansion of foreign fleets in its waters threatened its fish stocks, particularly cod, leading to tensions with Britain.
-
First Cod War (1958–1961): Iceland unilaterally extended its exclusive economic zone to 12 nautical miles. Britain refused to recognize this extension, resulting in confrontations between Icelandic patrol boats and British trawlers. Iceland threatened to withdraw from NATO, prompting Britain to negotiate a new boundary.
-
Second Cod War (1972–1973): Iceland expanded its fishing zone to 50 nautical miles. Britain again contested this move, leading to direct clashes at sea. Iceland threatened to close the NATO base at Keflavík, compelling Britain to agree to the new limits.
-
Third Cod War (1975–1976): Iceland extended its zone to 200 nautical miles. Britain did not recognize this extension, resulting in serious naval confrontations. Iceland severed diplomatic ties and threatened to close the NATO base, forcing Britain to accept the new boundaries.
These conflicts were pivotal in establishing the concept of exclusive economic zones in international maritime law, later formalized in the 1982 UN Convention on the Law of the Sea. Iceland's strategic use of diplomacy over military force allowed it to protect its vital fishing industry and assert its sovereignty effectively. Today, Iceland continues to manage its marine resources successfully, a testament to the enduring impact of the Cod Wars on global maritime policy.
336