©
Виступ Джеффрі Сакса в Європарламенті став не лише критикою американської зовнішньої політики, а й сигналом того, що між традиційними союзниками — США та Європою — формується «новий розкол». Цей процес, що розгортається на тлі геополітичних змін, свідчить про поступовий перехід від безумовної підтримки Вашингтона до пошуку Європою «автономної міжнародної стратегії».
Аналізуючи основні тези виступу Сакса, можна виокремити кілька ключових тез, які підштовхують до думки про необхідність розмежування між минулими союзниками.
Сакс прямо заявив, що «європейські країни перебувають під надмірним впливом США», що заважає їм формувати власну політичну лінію.
Впродовж десятиліть США були головним «геополітичним гарантом безпеки Європи», особливо після Другої світової війни. Але сьогодні ця модель дає збій:
1. Європейські країни «несуть серйозні економічні втрати» через санкції, які були введені під тиском США.
2. Відмова Вашингтона від енергетичного партнерства з Росією призвела до «енергетичної кризи» в ЄС.
3. Політика США щодо України втягує Європу у війну, яка, на думку багатьох європейських політиків, «не відповідає стратегічним інтересам континенту».
Таким чином, зазначена теза = у багатьох столицях ЄС починають розглядати ідею «більш незалежної зовнішньої політики», яка зменшить залежність від США.
Дебати всередині Європи: умовний «Старий» і «Новий» Захід. Сакс натякнув, що Європа «не є монолітною», і серед її країн розгортається дискусія щодо майбутнього союзу зі США.
«Франція та Німеччина» дедалі більше ставлять під сумнів «цілеспрямованість американського тиску на ЄС». Польща та країни Балтії займають більш проамериканську позицію, сприймаючи США як гаранта безпеки.
Така розбіжність думок свідчить про те, що «Європа вже не діє як єдиний блок», коли справа доходить до великих геополітичних рішень.
Важливий момент: якщо раніше НАТО та ЄС сприймалися як символи єдності Заходу, то тепер вони стають «полем внутрішньої боротьби» між країнами, які хочуть більшої автономії, та тими, що орієнтуються на Вашингтон.
Сакс підняв ще одне важливе питання: чи залишиться НАТО в нинішньому вигляді, якщо «Європа справді почне рухатися до більшої незалежності»?
НАТО — це переважно «американський військовий проект», де США мають домінуючий вплив. Якщо європейські країни зрозуміють, що їхні інтереси не завжди збігаються з інтересами Вашингтона, можуть відбутися важливі зміни:
А) Європа може створити власну систему безпеки, незалежну від США (що вже неодноразово пропонувала Франція).
В) НАТО може поступово втратити свою роль, якщо європейські країни будуть шукати нові формати співпраці.
С) З’явиться більше дискусій щодо майбутнього американських військових баз у Європі.
Якщо такі процеси почнуться, це стане історичним моментом для розмежування між Європою та США.
Джеффрі Сакса, як той Ясон, що кинув камінь на поле Кадма, підсумувавши, що Європа стоїть перед «великим геополітичним вибором». Вона або залишиться під впливом США, або спробує знайти власний шлях, що означатиме перерозподіл світових сил.
Що випливає з його промови?
А те, що США втрачають абсолютний контроль над Європою, і все більше лідерів починають говорити про автономну політику.
Що Європа ділиться на дві частини: ті, хто підтримує незалежність (Франція, Німеччина), і ті, хто орієнтується на США (Польща, країни Балтії).
Війна в Україні стала точкою розлому, де інтереси Європи і США не завжди збігаються.
Майбутнє НАТО та європейської безпеки стає відкритим питанням: чи залишиться Європа військовим союзником США, чи створить власну систему захисту?
Що це означає для України?
Якщо Європа дійсно піде шляхом автономії, Україна опиниться в іншій геополітичній реальності. Київ не зможе розраховувати на незмінну підтримку ЄС, оскільки деякі країни можуть виступити за переговори. США залишаться головним партнером України, але можуть вимагати від Києва більших поступок за допомогу.
Українська дипломатія повинна буде переглянути стратегію, щоб зберегти підтримку в Європі.
Хоча зрештою, виступ Сакса — це дзеркало глибших процесів, які розгортаються у світі. Чи стане Європа справді незалежною від США?
Відповідь на це питання визначить майбутню архітектуру міжнародної політики, підсумовує "Міжнародний кур'єр".
Раніше на тези Сакса дали відповідь вчені-економісти багатьох країн. Наводимо повний зміст цього листа:
20 березня 2023 року
Шановний докторе Сакс,
Ми - група економістів, серед яких багато українців, були шоковані вашими заявами про російську війну проти України і змушені написати цього відкритого листа, щоб звернути увагу на деякі історичні перекручення та логічні помилки у Вашій аргументації. Після Ваших неодноразових виступів на ток-шоу одного з головних російських пропагандистів Владіміра Соловйова (окрім закликів стерти з лиця землі українські міста, він закликав до ядерних ударів по країнах НАТО), ми проаналізували статті на Вашому персональному сайті і помітили кілька повторюваних патернів. Нижче ми хочемо звернути вашу увагу на ці спотворення, а також надати нашу коротку відповідь.
Паттерн №1: Заперечення ролі України
У своїй статті «Нова світова економіка» від 10 січня 2023 року ви пишете «Зрештою, саме спроба США розширити НАТО на Грузію і Україну спровокувала війни в Грузії (в 2010 році) і в Україні (з 2014 року по сьогоднішній день)». Аналогічно, у своїй статті «Чого Україні потрібно навчитися в Афганістані» від 13 лютого 2023 року ви пишете: «Маріонеткова війна в Україні почалася: «Проксі-війна в Україні почалася дев'ять років тому, коли уряд США підтримав повалення президента України Віктора Януковича. Гріхом Януковича з точки зору США була його спроба зберегти нейтралітет України, незважаючи на бажання США розширити НАТО за рахунок України (і Грузії)».
Давайте розставимо всі крапки над «і» щодо історичних подій 2013-2014 років, на які ви натякаєте у вищезгаданих дезінформаційних заявах: Євромайдан не мав нічого спільного ні з НАТО, ні з США. Початковий протест був викликаний рішенням Віктора Януковича не підписувати Угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, незважаючи на те, що ця угода була прийнята українським парламентом переважною більшістю голосів і користувалася широкою підтримкою серед українського населення. Рішення режиму Януковича відреагувати на це жорстоким побиттям мирних протестувальників (переважно студентів) у ніч на 30 листопада 2013 року лише ще більше відштовхнуло населення та посилило протести. Після прийняття Януковичем у січні 2014 року пакету законів, що забороняють свободу преси та зібрань (які зазвичай називають «диктаторськими законами»), Євромайдан перетворився на ширший рух проти зловживання владою та корупції, жорстокості міліції та порушення прав людини, який ми зараз називаємо Революцією Гідності. Вступ України до НАТО ніколи не був метою цього руху. Отже, ваші спроби пов'язати початок війни з «НАТО» є історично неточними. Більше того, ставлення до України як до пішака на геополітичній шахівниці США є ляпасом мільйонам українців, які ризикували своїм життям під час Революції Гідності.
Паттерн №2: НАТО спровокувало Росію
Ви неодноразово підкреслюєте, що розширення НАТО спровокувало Росію (наприклад, «НАТО не повинно розширюватися, тому що це загрожує безпеці Росії», з вашого інтерв'ю Ісааку Шотінеру в New Yorker від 27 лютого 2023 року).
Ми хочемо звернути Вашу увагу на кілька фактів. У 1939 році саме Радянський Союз і нацистська Німеччина вторглися в Польщу. У 1940 році Радянський Союз вторгся в країни Балтії. У 1940 році Радянський Союз анексував частину Румунії. У 1956 році Радянський Союз вторгся в Угорщину. У 1968 році Радянський Союз вторгся до Чехословаччини. Польща, Естонія, Литва, Латвія, Румунія, Угорщина чи Чехословаччина не вторгалися до Росії чи Радянського Союзу. Від цих країн не виходило ніякої загрози. Але ці країни зазнали нападу з боку СРСР/Росії. Саме тому ці країни хотіли вступити до НАТО. Після вступу до НАТО жодна з цих країн не зазнала нападу з боку Росії.
Як і ці країни, Україна (чий військовий бюджет становив лише 2,9 млрд. доларів у 2013 році, до початку військової агресії Росії проти неї) хоче мати безпеку і мир. Вона не хоче знову зазнати нападу з боку Росії (чий військовий бюджет у 2013 році становив 68 млрд доларів). Враховуючи, що угода України про відмову від ядерної зброї в 1994 році в обмін на «гарантії» безпеки з боку США, Великобританії та Росії (!) нічого не зробила для запобігання російської агресії, наразі єдиною надійною гарантією є членство в НАТО.
Ми також хочемо звернути Вашу увагу на той факт, що Фінляндія і Швеція подали заявки на членство в НАТО у відповідь на російську агресію, і все ж Росія не скаржилася на вступ цих двох країн до НАТО. Ви, здається, також не особливо стурбовані вступом цих двох країн до НАТО. Таке диференційоване ставлення до України та Фінляндії/Швеції легітимізує «сфери впливу» - поняття, яке здається доречним для епохи імперій, а не для сучасної епохи.
Паттерн №3: Заперечення суверенної цілісності України
У своєму інтерв'ю «Democracy Now!» від 6 грудня 2022 року Ви сказали: «Отже, я вважаю, що [...] Крим історично був і буде в майбутньому фактично, принаймні де-факто, російським».
Хочемо нагадати, що анексія Криму Росією в 2014 році порушила Будапештський меморандум (в якому вона пообіцяла поважати і захищати українські кордони, включаючи Крим), Договір про дружбу, партнерство і співробітництво (який Росія підписала з Україною в 1997 році з тими ж обіцянками), а також, згідно з рішенням Міжнародного суду ООН, порушила міжнародне право.
Як постійний член Ради Безпеки ООН, Росія повинна була захищати мир, але замість цього вона порушила основоположний принцип ООН (стаття 2 Статуту ООН: «Усі члени Організації утримуються у своїх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями Організації Об'єднаних Націй»). Дійсно, вся світова архітектура безпеки після Другої світової війни базується на припущенні, що кордони країн (незалежно від історичного минулого) не можуть бути змінені силою заради збереження миру, як підкреслив посол Кенії в ООН у своїй знаменитій промові. Якщо ядерній державі дозволити анексувати території іншої країни за власним бажанням, то жодна країна у світі не зможе почуватися в безпеці.
Наполягаючи на тому, що Росія може утримувати Крим, Ви робите неявне припущення, що якщо Росії буде дозволено це зробити, вона залишить решту України в спокої. Однак це явно не так, оскільки «де-факто» володіння Росією Кримом у 2014-2022 роках не зробило нічого, щоб унеможливити її нинішню агресію. Метою Путіна є «остаточне вирішення українського питання», тобто повне знищення України та анексія всієї її території. Таким чином, анексувавши Крим, він не «відновив історичну справедливість», а лише підготував плацдарм для подальших військових нападів на Україну. Тому відновлення контролю України над усією своєю територією має вирішальне значення не лише для безпеки України, але й для безпеки всіх інших країн (посилюючи урок про те, що агресорам не повинно сходити з рук захоплення територій!).
Ви також стверджуєте, що «Росія, безумовно, ніколи не прийме НАТО в Україні». До вашого відома, Статут ООН підкреслює самовизначення народів як ключовий принцип. Не Росії вирішувати, до яких альянсів чи союзів вступатиме чи не вступатиме Україна. Україна має власний демократично обраний уряд (а не диктатуру, як у Росії), і цей уряд, після консультацій з українським народом, вирішуватиме, вступати чи не вступати Україні до НАТО. Так само і країни НАТО мають повне право самостійно вирішувати, кого вони хочуть бачити у своєму альянсі.
Паттерн №4: Просування мирних планів Кремля
У вищезгаданій статті «Чому Україна має навчитися в Афганістані» ви пишете «Основа для миру очевидна. Україна буде нейтральною країною, що не є членом НАТО. Крим залишиться домом для Чорноморського флоту Росії, як це було з 1783 року. Для Донбасу буде знайдено практичне рішення, таке як територіальний поділ, автономія або лінія перемир'я».
Хоча ваше припущення повністю збігається з думкою російських пропагандистів, воно залишає без відповіді ключове питання з української точки зору: на підставі яких доказів Ви довіряєте серійному палію, який неодноразово заявляв, що України не існує, задовольнятися Кримом і Донбасом і не намагатися окупувати всю країну? Поки ви не знайдете переконливої відповіді на це питання, ми просимо вас звернутися до мирного плану з 10 пунктів, запропонованого президентом Зеленським і повністю підтриманого українським народом.Відрижка «мирних планів» Кремля лише продовжить страждання українського народу.
Писати, що якби Україна запропонувала Путіну Крим і Донбас у грудні 2021 або березні 2022 року, то «бойові дії припинилися б, російські війська покинули б Україну, а суверенітет України був би гарантований Радою Безпеки ООН та іншими країнами», - це просто видавати бажане за дійсне. Мирні переговори на початку 2022 року провалилися не через неіснуюче втручання США, а через те, що Росія вимагала безумовної капітуляції України (і вимагає досі!). Пам'ятайте, що цілями Росії в Україні були «демілітаризація та денацифікація». Що означає «денацифікація», пояснив один з політичних радників Путіна, Тимофій Сергєйцев, у своїй статті «Що Росії робити з Україною?». Там він виступав за брутальне знищення української нації, що передбачає вбивство мільйонів людей і «перевиховання» інших. Росіяни вже почали реалізовувати ці плани на окупованих територіях України. Ми пропонуємо Вам прочитати весь текст Сергєйцева, але кілька уривків чітко показують, що він має на увазі: «країна, яка денацифікується, не може володіти суверенітетом», “денацифікація неминуче включатиме деукраїнізацію - відмову від масштабного штучного нагнітання етнічної складової в самоідентифікації населення історичних територій Малоросії і Новоросії, яке було розпочато радянською владою”, “денацифікація України означає її неминучу деєвропеїзацію”, [денацифікація передбачає... ] «вилучення навчальних матеріалів і заборону освітніх програм на всіх рівнях, які містять нацистські ідеологічні настанови» (у своїй статті Сергєйцев неодноразово називає українців «нацистами»).
Ви, здається, не знаєте, що відповідно до цієї риторики Росія здійснює жахливі воєнні злочини, задокументовані ООН та багатьма іншими організаціями. Ми не бачимо жодних ознак справжньої зацікавленості в мирі за триваючими російськими звірствами. Ми закликаємо вас переглянути свою позицію щодо того, що Росія зацікавлена в добросовісних мирних переговорах.
Патерн №5.
Представлення України як розділеної країни
У статті «Чому Україна має навчитися у Афганістану» ви також стверджуєте, що «США випустили з уваги дві суворі політичні реалії в Україні.
Перша полягає в тому, що Україна глибоко розділена етнічно і політично між націоналістами, які ненавидять Росію, - на заході України, і етнічними росіянами - на сході України і в Криму».
Це твердження перегукується з російською політичною технологією, вперше застосованою під час президентських виборів 2004 року, яку росіяни використовують і сьогодні для виправдання «денацифікації» України. Ми закликаємо Вас поглянути на реальні емпіричні факти та історію.
У 1991 році всі регіони України проголосували за незалежність. Включно з Кримом.
Згідно з переписом 2001 року (останні дані про самоідентифікацію етнічної приналежності, доступні для України), українське населення становить більшість у всіх регіонах України, окрім Криму. І коли ми говоримо про Крим, ми повинні запитати, чому він має такий етнічний склад, який він має.
Він має російську більшість через низку геноцидів і депортацій, починаючи з першої окупації Криму Росією в 1783 році і до 1944 року, коли кримські татари були депортовані у віддалені райони Радянського Союзу. Корінне населення Криму було депортоване, вбите і заміщене росіянами. Подібна тактика використовувалася Росією під час кількох геноцидів українців - наприклад, під час Голодомору 1932-33 років росіяни оселялися в будинках українців, які померли від голоду.
Таку ж тактику заміщення населення Росія використовує і сьогодні, під час нинішньої війни: депортує українське населення, примусово всиновлює українських дітей або «перевиховання» (промивання мізків) після того, як їх насильно розлучили з сім'ями.
Окрім зачистки українського та іншого корінного населення, Росія використовує «м'якшу» тактику, таку як русифікація, тобто перешкоджання вивченню та використанню української мови в усіх сферах.
Русифікація тривала століттями. Її інструменти були досить різноманітними - від «змішування» народів шляхом відправки українців на роботу в Росію та росіян на навчання чи роботу в Україну, до унеможливлення вступу україномовних до університетів, представлення української мови та культури як відсталих та неповноцінних у порівнянні з «великою російською культурою», до розкрадання української культурної спадщини (наприклад, лише зараз світові музеї почали правильно ідентифікувати українських художників, яких Росія представляє як російських, а з 2014 року, і особливо за останній рік, з українських музеїв було розграбовано сотні тисяч артефактів). Таким чином, гострі мовні дискусії є природною реакцією на історичні спроби Росії придушити будь-яке відновлення прав української мови.
Незважаючи на цю історію утисків, українці поступово переходять на українську мову, а повномасштабне російське вторгнення інтенсифікувало цей процес.
Нещодавні опитування показують, що незалежно від мови чи місця проживання, українці в переважній більшості (80%) відкидають територіальні поступки Росії.
Опитування також показують, що 85% українців ідентифікують себе насамперед як громадян України, а не як мешканців свого регіону, представників етнічної меншини чи якогось іншого ідентифікатора. Це навряд чи можливо в розділеній країні.
Підсумовуючи, ми вітаємо Ваш інтерес до України. Однак, якщо Ваша мета - бути корисними і генерувати конструктивні пропозиції щодо припинення війни, ми вважаємо, що ця мета не досягнута. Ваші виступи представляють викривлену картину витоків і намірів російського вторгнення, змішують факти з суб'єктивними інтерпретаціями і пропагують наративи Кремля. Україна не є геополітичним пішаком або розділеною нацією, Україна має право визначати власне майбутнє, Україна не напала на жодну країну з моменту здобуття незалежності в 1991 році. Російській агресивній війні немає виправдання.Чіткий моральний компас, повага до міжнародного права та глибоке розуміння історії України мають бути визначальними принципами для будь-яких дискусій на шляху до справедливого миру.
З повагою,
Bohdan Kukharskyy, City University of New York
Anastassia Fedyk, University of California, Berkeley
Yuriy Gorodnichenko, University of California, Berkeley
Ilona Sologoub, VoxUkraine NGO
Tatyana Deryugina, University of Illinois
Tania Babina, Columbia University
James Hodson, AI for Good Foundation
Tetyana Balyuk, Emory University
Robert Eberhart, Stanford University
Oskar Kowalewski, IESEG School of Management, France
Jerzy Konieczny, Wilfrid Laurier University and International Centre for Economic Analysis
Mishel Ghassibe, CREi, UPF and BSE
Garry Sotnik, Stanford University
Yangbo Du, INNOVO Group of Companies
Stan Veuger, American Enterprise Institute for Public Policy Research
Pavel Kuchar, Department of Political Economy, King’s College London
Moshe Hazan, Tel Aviv University
Fabio Ghironi, University of Washington
Harry Pei, Department of Economics, Northwestern University
Matilde Bombardini, UC Berkeley
Oleg Gredil, Tulane University
Andriy Shkilko, Wilfrid Laurier University
Oleksandra Betliy, Institute for Economic Research and Policy Consulting
Santiago Sanchez-Pages, King's College London
Vadim Elenev, Johns Hopkins University
Dariia Mykhailyshyna, University of Bologna
Valeria Fedyk, London Business School
Grigory Franguridi, University of Southern California
Andrii Bilovusiak, London School of Economics
Ioannis Kospentaris, Virginia Commonwealth University
Benjamin Moll, London School of Economics
Lubo Litov, Price College of Business, OU
Pavel Bacherikov, UC Berkeley Haas
Robert Scott Richards, Managing Director, CrossBoundary
Samuel C. Ramer, History Department, Tulane University
Olena Ogrokhina, Lafayette College
Michael Landesmann, The Vienna Institute for International Economic Studies
Matthew Holian, San Jose State University
Petra Sinagl, University of Iowa
Jeanine Miklos-Thal, University of Rochester
Wojciech Kopczuk, Columbia University
Jonathan Meer, Texas A&M University
Tetiana Bogdan, Academy of Financial Management by the Ministry of Finance of Ukraine
Mats Marcusson, Retired EC official
Alminas Zaldokas, HKUST
Christian R. Proaño, University of Bamberg, Germany
Michael Weber, University of Chicago
Daniel Spiro, Uppsala University
Hlib Vyshlinsky, Centre for Economic Strategy
Martin Labaj, University of Economics in Bratislava
Jacques Crémer, Toulouse School of Economics
Marc Fleurbaey, Paris School of Economics
Dmitriy Sergeyev, Bocconi University
Oleksandra Moskalenko, London School of Economics and Political Sciences
Olga Pindyuk, Vienna Institute for International Economic Studies
Swapnil Singh, Bank of Lithuania
Yevhenii Usenko, Massachusetts Institute of Technology
Oleksandr Vostriakov, Kyiv National Economic University named after Vadym Hetman
Julian Reif, University of Illinois
Ernst Maug, University of Mannheim
Olga Shurchkov, Wellesley College
Vladimir Dubrovskiy, CASE Ukraine
Niko Jaakkola, University of Bologna
Anders Olofsgård, SITE/Stockholm School of Economics
Leonid Krasnozhon, Loyola University New Orleans
Jesper Roine, Stockholm Institute of Transition Economics, SSE
Krassen Stanchev, Sofia University and Institute for Market Economics
Brendan O'Flaherty, Columbia University
Samuel Rosen, Temple University
Francois Joinneau, "Entrepreneurs for Ukraine"/Tuvalu 51
Torbjörn Becker, Director of the Stockholm Institute of Transition Economics
Maria Perrotta Berlin, SITE, Stockholm School of Economics
Oleksiy Kryvtsov
Inna Semenets-Orlova, Interregional Academy of Personnel Management
Denis de Crombrugghe, Nazarbayev University
Olena Mykolenko, VN Kharkiv National University
Solomiya Shpak, Kyiv School of Economics
Oleksandr Talavera, University of Birmingham
Kevin Berry, University of Alaska Anchorage
Denys Bondar, Tulane University
Kálmán Mizsei
Artur Doshchyn, University of Oxford
Robert Östling, Stockholm School of Economics
Oleksandr Petryk
Vera Kichanova, King's College London
Mariia Panga, George Mason University
Oleg Itskhoki, UCLA
Lina Zadorozhnia, Kyiv School of Economics
Dominic Lusinchi, UC Berkeley Extension, instructor (retired)
John S. Earle, George Mason University
Scott Gehlbach, University of Chicago
Konstantin Sonin, University of Chicago
Olena Havrylchyk, University Paris 1 Pantheon-Sorbonne
Floyd Zhang, Instacart (previously Stanford)
David Zaikin, Founder of Ukraine Momentum, CEO of Key Elements Group.
Piroska Nagy-Mohacsi, London School of Economics and Political Science (LSE)
Szymon Sacher, Columbia University
Iikka Korhonen, Bank of Finland
Sebastian Buhai, SOFI at Stockholm University
Sergei Guriev, Sciences Po, Paris
Gerard Roland, UC Berkeley
Daniel Ershov, University College London School of Management
Denis Ivanov, Corvinus University of Budapest
Jacob Funk Kirkegaard, Peterson Institute For International Economics
Alexander Rodnyansky, University of Cambridge
Aleksandr Kljucnikov, European Centre for Business Research, Pan-European University, Czechia
Rohan Dutta, McGill University
Nataliia Frantova
Rok Spruk, University of Ljubljana
Bohdan Slavko, JPMorgan Chase & Co
Oleksandr Shepotylo, Aston University
Andrew Kosenko, Marist College
Bart Lipman, Boston University
Yang Xie, University of California, Riverside
James S. Henry, Global Justice Fellow and Lecturer, Yale University
Jan Fidrmuc, Université de Lille
Michal Zator, University of Notre Dame
Nina Baranchuk, University of Texas at Dallas
Jonathan Schulz, George Mason University
Jakub Steiner, Cerge-Ei and Zurich U
Sergey V. Popov, Cardiff University
Heski Bar-Isaac, University of Toronto
Evan Sadler, Columbia University
Christoph Kronenberg, University Duisburg-Essen
Edes, Professor of Practice, McGill University
Lucan Way, University of Toronto
Jerg Gutmann, University of Hamburg
Andy Semotiuk, President - Centre for Eastern European Democracy
Hanna Vakhitova, Kyiv School of Economics / Syddansk Universitet
Pedro Romero-Aleman, Universidad San Francisco de Quito
Michał Białek, University of Wrocław
James S. Henry, Global Justice Fellow and Lecturer, Yale University
Nik Gabrovšek
Rudi Bachmann, University of Notre Dame
Alexander Karaivanov, Simon Fraser University
Aniol Llorente-Saguer, Queen Mary University of London
Hanna Onyshchenko, PhD candidate, University of Michigan
Olivier Coibion, University of Texas at Austin
Tomasz Mickiewicz, Aston University, Birmingham, UK
Andriy Tsapin, National bank of Ukraine
Daniel Heyen, RPTU Kaiserslautern-Landau
Andrey Fradkin, Boston University
Charles Wyplosz, The Graduate Institute, Geneva
Antonio Mele, London School of Economics
Tymofiy Mylovanov, Kyiv School of Economics
Andrii Parkhomenko, University of Southern California
George Loginov, Augustana University
Chris Doucouliagos, Deakin University
Vlad Mykhnenko, Sustainable Urban Development Programme, University of Oxford, UK
Kjeld Schmidt, Copenhagen Business School
Eric Chaney, Institut Montaigne
Ilya Shpitser, Johns Hopkins University
Taras Wolczuk, London School of Economics
Harry de Gorter, Cornell University
Clemens Buchen, WHU-Otto Beisheim School of Management, Vallendar, Germany
Piotr Arak, Polish Economic Institute
Greg Wright, UC Merced
Mitja Steinbacher, Faculty of law and business studies, Catholic Institute
Karl T. Muth, Booth School of Business, The University of Chicago
Pedro Bento, Texas A&M University
Danilo Guaitoli, New York University
Rick Della
Alex Eble, Columbia University
Michael Tedesco, Ohio University
Victoria Malko, History Department, California State University, Fresno
Carlos Gomez-Lopez, HSBC
James S. Henry, Managing Director, Sag Harbor Group
Chris Doucouliagos, Deakin University
Reuben Kline, Stony Brook University
Daron Acemoglu, MIT
Martin Kahanec, Central European University, CELSI and EUBA
Vadim Marmer, University of British Columbia
James S. Henry, Managing Director, Sag Harbor Group
Germà Bel, Universitat de Barcelona
Marcel Smolka, University of Flensburg
Anton Sukach
Christopher A. Hartwell, Zurich University of Applied Science
Adrien Couturier, LSE
Vladimir Novak, National Bank of Slovakia
Yuki Takahashi, European University Institute
Philippe Gabriel, Avignon Université et Laboratoire interdisciplinaire de recherche en didactique éducation et formation
Pauric Brophy, GDSI Limited, Galway, Ireland
Mark V. Pauly, University of Pennsylvania
Garance Genicot, Georgetown university
Vitaly Radsky, UNC Chapel Hill
Rune Jansen Hagen, University of Bergen
Olena Ivus, Queen's University
Lars Handrich, DIW Econ, Berlin/Germany
Ekaterina Zhuravskaya, Paris School of Economics
Laszlo Halpern, Institute of Economics, Budapest
Nicolas Gavoille, Stockholm School of Economics in Riga
Lyubov Zhyznomirska, Associate Professor, Department of Political Science, Saint Mary's University (Canada)
Alex Krumer, Molde University College
Adrian Ivakhiv, University of Vermont
Michael Spagat, Royal Holloway University of London
Cathy Schneider, American University School of International Service
Matthew Pauly, Michigan State University
Florin Bilbiie, University of Cambridge
Irwin Collier, Freie Universität Berlin (ret.)
Andrzej Skrzypacz, Stanford
Timur Kuran, Duke University
Athena Small, University of Virginia
Lena Edlund, Columbia University
Serhii Abramenko, EIEF
Mauricio Drelichman, University of British Columbia
Raymond Riezman, Aarhus University
Igor Masten, University of Ljubljana, School of Economics and Business
Joseph Steinberg, University of Toronto
Hans-Joachim Voth, University of Zurich
Edgar Morgenroth, Dublin City University
Vitaliy Ryabinin, Imperial College London
Anna Nagurney, University of Massachusetts Amherst
Serhiy Stepanchuk, University of Southampton
Piotr Zoch, University of Warsaw and FAME | GRAPE
Colin Rowat, University of Birmingham
Jim Leitzel, University of Chicago
Yevgenii Tymovskyi, Student
William Szuch, UkeTube - Ukrainian Video
Ole Agersnap, Princeton University
Clara E. Dismuke-Greer, Health Economics Resource Center, VA Palo Alto Health Care System
Rick Harbaugh, Indiana University
Margarete Biallas
David Jaeger, University of St Andrews
Germán Gieczewski, Princeton University
Jana Kunicova
Lee Ohanian, UCLA
Andy Zapechelnyuk, University of Edinburgh
Mark E. Schaffer, Heriot-Watt University
Jacopo Mazza, Utrecht University School of Economics
Silvester van Koten, University of Jan Evangelista in Ústí nad Labem (UJEP)
Tetiana Albrecht, Student of MA in Security and Diplomacy, Tel Aviv University
Artem Korzhenevych, TU Dresden, Germany
Paul Klein, Stockholm University
Philip Ushchev, Universite Libre de Bruxelles
Julia Korosteleva, Professor in Business Economics
Giovanni Caggiano, University of Padua
Sergey Alexeev, The University of Sydney
Pawel Bukowski, University College London
Fabian Lange, McGill University
Paul De Grauwe, London School of Economics
Lorenz Kueng, University of Lugano
Andrei Belyi, University of Eastern Finland
Louis Furmanski, University of Central Okalhoma
Maxim Mironov, IE Business school
Benjamin Hilgenstock, KSE Institute
Elina Ribakova
Elodie Douarin, UCL SSEES
Gabriel Lee, University of Regensburg, Germany
Iryna Stewen, University of Mainz and University of Zurich
David Lambert
Ewa Karwowski, King's College London
Roman Sheremeta, American University Kyiv
Paul Terdal, Portland-Lviv Sister City Association
Dmytro Hryshko, University of Alberta
Anders Aslund, Stockholm Free World Forum
Tomislav Ladika, Associate Professor of Finance
Iryna Franko
Volodymyr Bilotkach, Purdue University
Daniel Philpott, University of Notre Dame
Ian Gaunt, International Arbitrator
Olha Krupa, Seattle University
Olga Slivko, Rotterdam School of Management, Erasmus University
Xavier Jaravel, London School of Economics
Franco Bruni, Bocconi University and ISPI
Paul Knight
Roberton Williams, University of Maryland
Gerhard Riener, University of Southampton
Victoria Hui, University of Notre Dame
Olha Markova
Vita Faychuk, Gustavus Adolphus College
Tetyana Shlikhar, University of Notre Dame
Richard Green, University of Southern California
Mykola Riabchuk, Research Fellow, NIAS
Michael Koziupa, Ukrainian Congress Committee of America, Inc., - New Jersey Co-ordinating Council
Douglas Almond, SIPA and Economics
Michal Myck, Centre for Economic Analysis, CenEA
Kevin Costa, Massachusetts Democratic State Committee
Myroslav Marynovych, Ukrainian Catholic University, Lviv, Ukraine
Györgyike Margit Trautmanné Zsigri,
Laada Bilaniuk, University of Washington
Bohdan Kordan, University of Saskatchewan
Victor Rodwin, New York University
Mikhail Galashin, UCLA
David Marples, University of Alberta
Michael Alexeev, Indiana University - Bloomington, IN
Zenon Radewych
John Weiss, Cornell University
Ezekiel Emanuel, Iniversity of Pennsylvania
Ben Fitzhugh, University of Wasington
Peter Zalmayev, Eurasia Democracy Initiative, director
Attila Ratfai, Central European University
Myron Spolsky, Plast Conference
Miklós Vörös
Lukasz Rachel, UCL
Lada Roslycky, Black Trident Consulting Group
Peter Terem, Matej Bel University in Banska Bystrica
Lars Svensson, Stockholm School of Economics
Pavel Baev, Peace Research Institute Oslo (PRIO)
Walter Gregory Kuplowsky, partner - Mitchell Bardyn & Zalucky
Mai’a K Davis Cross, Northeastern University
Mitja Steinbacher, Faculty of Law and Business Studies, Ljubljana
Olivier Simard-Casanova, Economist and data scientist, Aléryon Science
Igor Shevchenko
Ambassador (retired) Allan Mustard, Retired Soviet/Russia specialist, agricultural economist
Laurence Kotlikoff
Christian Moser, Columbia University
Glenn Gibson, University of Ulster
Nataliya Zadorozhna
Talia Zajac, University of Manchester
Danylo Sudyn, Ukrainian Catholic University
Tanya Richardson, Wilfrid Laurier University
Andreas Önnerfors, Linnaeus University, Sweden
Michael J. Orlando, University of Colorado Denver
Dóra Győrffy, Corvinus University of Budapest
Vidvuds Zigismunds Beldavs, Riga Photonics Centre
Claudio Morana, University of Milano-Bicocca
Wlodzimierz Dymarski, PhD, Poznan University of Economics (retired)
Andrey Shulik
Jukka Mäkinen, Estonian Business School
Iryna Dudnyk, British Columbia Institute of Technology
Dasha Safonova
Teng Biao, University of Chicago
Soumya Datta, South Asian University
David Schindler, Tilburg University
Stephenson Strobel, Cornell University
Heiko Pääbo, University of Tartu
Francis Fukuyama, Center on Democracy, Development and the Rule of Law, Stanford
Timothy Frye, Columbia University
Gerald Friedman, Economics Department at the University of Massachusetts, Amherst
Craig Kennedy
Michael Grinfeld, University of Strathclyde
Austin Starkweather, University of South Carolina
Andriy Danylenko, Pace University
Sergey Ivanov
Andrei Kozyrev
Clément Mangin, Université du Québec à Montréal
Joel Mokyr, Northwestern University
Larry Epstein, McGill University
Susanne Wengle, University of Notre Dame
Michele Boldrin, Washington University
1388