©
Що робить фото- та відеофіксація страждань? Аналіз Сьюзен Зонтаг
На ці питання письменниця ставить запитання у своїй збірці есеїв “Дивлячись на чужі страждання” (Regarding the Pain of Others), 2003р.
У збірці йдеться про фотографію як про один зі способів репрезентації війни і насилля у сучасному світі та культурі.
1. Фотографія, покликана показати далекі, недоступні погляду пересічного громадянина події та стати їхнім «живим підтвердженням», насправді лише віддаляє людину, яка дивиться на картинку, від зображуваного та створює відчуття безпеки, виступаючи своєрідним бар'єром між світом та хаосом.
Зонтаг намагається зрозуміти, який вплив чинять на людей зображення чужих страждань, розтиражовані в пресі.
2. Автор нагадує, що фотографія - завжди інтерпретація. Будучи способом фіксації досвіду і тому сприймаючись суспільством як підтвердження подій, вона в реальності лише репрезентує суб'єктивний погляд, одну з версій події. Крім того, військові знімки, позбавлені будь-якого контексту, можуть бути витлумачені двояко - досить поміняти підписи, наприклад, на фотографії постраждалих під час атаки.
3. «Фотографія націлена на пошуки дедалі драматичніших образів, і це стало нормою в культурі, де шок - провідний стимул споживання і джерело цінності». Зонтаг згадує іншу властивість військової фотографії, що провокує підвищений інтерес до сцен насильства - фотографія, покликана показати далекі, недоступні погляду пересічного громадянина події та стати їхнім «живим підтвердженням», насправді лише віддаляє людину, яка дивиться на картинку, від зображуваного та створює відчуття безпеки, виступаючи своєрідним бар'єром між світом та хаосом.
4. Зонтаг закликає звернутися до проблеми відповідальності та влади: "Ці зображення пропонують звернути увагу, замислитися, з'ясувати, чим виправдовують необхідність масових страждань ті, хто має силу? Хто влаштував це? Хто за це відповідає?" Попри те, що фотографія об'єктивна за своєю природою, бо зображає реальну дійсність, вона все ж таки залишається точкою зору фотографа, тобто глядач бачить те, що йому хочуть показати, а не весь порядок речей.
5. Фотографія драматизує ситуацію спеціально для того, щоб потішити жагу глядача до жахливого.
6. С.Зонтаг знов згадує про маніпулятивний характер військових знімків.Також тут вона говорить про те, що дивитися на фотографії насилля над темношкірими для колоніального суспільства набагато прийнятніше, ніж на страждання таких самих як вони. Так само і з ворогами: бачити трупи ворога — це нормально, дивитися на трупи своїх — це біль.
7. С.Зонтаг задається питанням, чому люди хочуть дивитись на насилля. Вона доходить до висновку, що ця потреба лежить у культурі розваг людей.
8. У більшості людей «виключити страждання» не вийде, бо це реальність, у якій вони живуть кожного дня.
9. Якщо глядач побачив новину, це не означає, що він здатен аналізувати її, а також про те, що фотографії не можуть навчати нас історії.
10. С.Зонтаг закликає подумати про реальність війни і погоджується з тими, хто пережив жахіття війни на собі у думці про те, що люди, що дивляться на зображення насилля, ніколи повністю не зможуть зрозуміти, що таке війна.
©
585