©
1.
У 70-х роках XIX століття Йоганнес Брамс створив цикл «Угорські танці» — одне з найвідоміших своїх творінь. Ще у 1850 році, коли він був лише піаністом і не вважав себе композитором, Брамс познайомився з угорським скрипалем Еде Ременьї — емігрантом, який залишив батьківщину після поразки революції 1848 року. Протягом кількох років Брамс акомпанував Ременьї під час концертів, гастролюючи Німеччиною. Саме Ременьї, який досконало знав і віртуозно виконував угорську народну музику, відкрив її для Брамса й надихнув його на створення «Угорських танців». Варто зауважити, що ця музика формувалася на перехресті багатьох культурних впливів — мадярського, турецького, балканського, ромського — і, зокрема, зазнала сильного впливу єврейської музичної традиції. Недарма, до речі, згадати, що під псевдонімом «Ременьї» в дуеті з Брамсом виступав єврей Едуард Гоффман. Щоправда, їхня дружба з часом переросла у гостре протистояння, позначене взаємними звинуваченнями в плагіаті. Брамс не добирав слів і згодом називав колишнього товариша «шарлатаном, а не митцем». Те, що починалося як творче побратимство, завершилося болісним і остаточним розривом.
2.
У 1927 році Ілля Ільф та Євген Петров написали роман «Дванадцять стільців», у якому головний герой — одеський єврей Остап Бендер (той самий «син турецькопідданого») — вирушає на пошуки націоналізованих коштовностей у товаристві колишнього провінційного предводителя дворянства зі Старгорода Іполита Вороб’янова. З Брамсом їм судилося лише побіжне знайомство: у концертній мушлі в П’ятигорську «оркестр з короткими паузами виконував Штрауса, Брамса й Гріга». І більше — жодного Брамса. А мрія про багатство, звісно ж, зазнає краху. Те, що починалося з надії, завершилося повним фіаско. Доля самого роману також виявилася драматичною: спершу — приголомшливий читацький успіх, згодом, за два десятиліття, — заборона цензурою, а в середині 1950-х — повернення, подібне до воскресіння самого Бендера у «Золотому теляті».
3.
Першою — і доволі вільною — кіноадаптацією «Дванадцяти стільців» стала польсько-чеська стрічка 1933 року. Події було перенесено до Варшави, а Остап Бендер перетворився на Каміля Клепку. Відтоді роман екранізували понад двадцять разів — із різним мірою відступу від оригіналу. Остап ставав то англійцем, то німцем (двічі), то австрійцем, шведом (двічі), італійцем (аж чотири рази), бразильцем, кубинцем, персом, литовцем… У СРСР з екранізаціями не поспішали. Лише 1966 року Олександр Белінський поставив телеспектакль, у якому роль Бендера виконав Ігор Горбачов, а Вороб’янова — Микола Боярський. І лише у 1970-х з’явилися дві знакові кіноверсії: фільм Леоніда Гайдая (1972) та стрічка Марка Захарова (1976). Втім, першою кінокартиною, де події розгорталися саме там, де й у романі, а герої зберегли свої справжні імена, стала американська екранізація Мела Брукса 1970 року.
4.
Видатний американський режисер, сценарист, актор і стендап-комік Мел Брукс (справжнє ім’я — Мелвін Камінський) народився 99 років тому в Брукліні. Проте свій творчий псевдонім він обрав не на честь рідного району, а скоротивши прізвище матері — єврейської іммігрантки з Києва Катерини (Кейт) Брукман. Його батько, Макс Камінський, походив із польсько-німецьких євреїв міста Данцига. З ранніх років Мел проявив себе як комедійний артист і джазовий ударник. Після служби в армії під час Другої світової війни — спочатку у США, а згодом і в Європі — він продовжив творчу діяльність як стендап-комік і драматург. Свій дебют у великому кіно Брукс здійснив 1968 року з фільмом «Продюсери». «Дванадцять стільців» став його другою кінороботою.
5.
Мел Брукс — у повному сенсі цього слова самоук. Його єдина формальна освіта — звичайна школа в Брукліні. Втім, усе життя він залишався завзятим книголюбом. Особливою була його пристрасть до єврейської літератури, хоча неабияку шану він віддавав і російській класиці. В одному з інтерв’ю Брукс згадував: «Коли я був молодим, починав як комедійний сценарист і працював на Сіда Сізара у програмі Your Show of Shows, нашим головним автором був Мел Толкін (справжнє ім’я — Шмуель Толшинський). Я щиро ним захоплювався. (До речі, мій зріст — 5 футів 7 дюймів, а в нього — всі шість.) Це був справжній інтелектуал, до глибини занурений у російську класику. Якось він простягнув мені книжку і сказав: “Мел, ти — тварина з Брукліна, але в тобі є зачатки чогось, що називається розумом”. І дав мені Мертві душі геніального Миколи Гоголя. Це стало для мене одкровенням. Я ніколи не читав нічого подібного: істерично смішне й водночас пронизливо зворушливе. Здається, Гоголь вмочив перо в саме серце, минаючи мозок на шляху до паперу. І з того моменту я по-іншому почав розуміти, що таке справжня література. Ця книга змінила моє життя, і я й досі раз на рік перечитую її, щоби нагадати собі, наскільки геніальним може бути комедійний текст».
6.
У 1950–60-х роках невелика компанія нью-йоркських приятелів — переважно письменників, серед яких був і Мел Брукс — щовівторка збиралася на вечерю в китайських ресторанах Чайнатауна. До цього кола належали тоді ще маловідомі Джордж Мандель (один із перших бітників), Джозеф Геллер (майбутній автор «Пастки-22») та Маріо П’юзо (майбутній творець «Хрещеного батька»). Були серед них і представники інших, далеких від літератури професій. Один із них — надзвичайно ерудований торговець діамантами Джуліус Ґрін — якось передав Бруксу книгу, яку щойно сам прочитав із захватом, і зауважив, що з неї вийшла б блискуча кінокомедія. Це були «Дванадцять стільців». Спочатку Брукс поставився до цієї ідеї без особливого ентузіазму, проте після двох перечитувань роман його захопив — і він узявся за написання сценарію.
7.
Радянську Росію 1920-х років Мел Брукс знімав у Югославії. Звісно, без «клюкви» — стереотипного зображення — не обійшлося, проте в даному випадку вона органічно вписується у фірмовий стиль режисера — гротесково-пародійний, з відчутною часткою абсурду. На головні ролі Брукс спершу планував запросити британських акторів: Альберта Фінні, Алістера Сімса та Пітера Селлерса. Однак жодного з них залучити не вдалося. Тоді дружина режисера, акторка Енн Бенкрофт (та сама місіс Робінсон із «Випускника»), запропонувала на роль отця Федора коміка Дома ДеЛуїза, якого знала лише з телебачення, а на роль Бендера — свого сценічного партнера Френка Ланджеллу. Сам Ланджелла, у свою чергу, повів Брукса в кіно на мюзикл «Олівер!», і, вказавши на Рона Муді в ролі Фейгіна, промовив: «Ось ваш Вороб’янінов!» Сам же Брукс виконав невелику епізодичну роль — двірника Тихона.
8.
Мел Брукс, без перебільшення, — найбільш єврейський з-поміж усіх американських кінематографістів. Його особливий, специфічно єврейський гумор просякнутий глибоким відчуттям зв’язку з трагічною долею свого народу. Це гумор вразливості, виживання й самоіронії — невід’ємна частина єврейського світовідчуття, яке сформувало його творчий стиль. «Хочете знати, звідки походить моя комедія? — каже Брукс. — Вона виникає з усвідомлення того, що ти, як єврей і як особистість, не вписуєшся в мейнстрим американського суспільства. Вона бере початок у глибокому відчутті: навіть якщо ти кращий, розумніший, — своїм тобі ніколи не бути... Але озирніться на єврейську історію. Було би нестерпно лише нарікати й плакатися, не знаходячи полегшення. Тож на кожні десять євреїв, що б’ють себе в груди, Бог посилає одного — божевільного, який смішить тих, хто б’ється в груди. До п’яти років я вже знав: я — саме той один».
9.
Єврейська тема в бруксівських «Дванадцяти стільцях» звучить виразно — хоча й доволі несподівано. Неочікуваність полягає в своєрідній рокіровці, яку режисер здійснює з двома головними героями свого фільму. У романі Остап Бендер — очевидний єврей, а Іполит Вороб’янинов — російський дворянин. Натомість у фільмі роль Остапа виконує Френк Ланджелла — молодий красень із італійським корінням, а Вороб’янинова грає безперечно єврейський актор Рон Муді. Проте «єврейськість» Вороб’янинова в інтерпретації Брукса виявляється не стільки у зовнішності, скільки у внутрішньому відчутті — тому самому, про яке сам режисер говорив: почуття виключеності, розгубленості, не-приналежності. У Ільфа і Петрова Вороб’янинов теж «не свій», але тому, що революція скасувала не лише його, а й увесь попередній лад. Натомість у герої Муді — в очах не соціальна образа, а радше вікова туга. І якщо вже образа, то не на нову соціальну дійсність, а наївна, майже дитяча — на долю, що то дарує надію, то безжально її відбирає.
10.
Мел Брукс — не лише видатний комедіограф, а й блискучий музикант. Комедія й музика нерозривно пов’язані, адже саме в цьому жанрі, як ніде, важливі бездоганний таймінг і точний ритм — почуттям яких Брукс володіє у найвищій мірі. Втім, і в цій сфері він майже самоук. Хоча в підлітковому віці брав уроки у знаменитого ударника Бада Річа, уже з чотирнадцяти років почав заробляти гроші грою на ударних, а композиторську діяльність розпочав досить рано, проте нотною грамотою не оволодів. Мелодії свої він наспівує, а професіонали перекладають їх у ноти. Вже для свого першого фільму «Продюсери» Брукс створив дві чудові (і надзвичайно кумедні) пісні — «Весна для Гітлера» та «Ув’язнені кохання». Згодом він написав музику та слова до чималої кількості пісень, а у 2001 році створив повний музичний супровід для бродвейської версії «Продюсерів».
11.
Основний саундтрек до фільму «Дванадцять стільців» створив композитор Джон Морріс. Однак вступну пісню-епіграф вигадав сам Мел Брукс — після того, як Енн Бенкрофт переконала його, що ніхто не виконає це краще за нього. Поетичний текст, написаний Бруксом, є своєрідною образною формулою того, що відбувається у стрічці. Втім, музику створювати не довелося: вірші несподівано ідеально лягли на відому класичну мелодію. «Я придумав назву, що відповідає російському характеру: “Сподівайся на найкраще, готуйся до найгіршого”. Я написав вірші, а музику взяв у Брамса. Думаю, і Брамс, і я вкрали її в когось іншого. Він назвав цю мелодію “Угорський танець №4”, але насправді це був чардаш, який я колись чув. Чардаш виник задовго до Брамса. Отже, він вкрав його в бідного угорського селянина, а я — у Брамса. Перші вісім тактів — да-да-да-ді, да-да-да-да — це вже було. Я цього не писав. Я це взяв».
12.
Брукс не просто запозичив чужу мелодію, а й змінив її темп, перетворивши повільну частину чардашу на швидкий, майже маршовий ритм. І цей марш, до дивовижі, нагадує радянські марші, фактично виступаючи саркастичною пародією на радянський пісенний мажор, адже оптимістична музика і текст, сповнений скепсису, абсурдно суперечать один одному. (Я яскраво уявляю, як цю пісню виконує Червонознамінний ансамбль пісні і танцю імені Олександрова. Це було б гомерично смішно. Можливо, навіть кумедніше, ніж коли вони — насправді! — співали пісні «Бітлз»).
13.
Гадаю, що слова цієї знаменитої й, можливо, найкращої пісні Брукса відображають не стільки російський, скільки саме єврейський погляд на стосунки людини з долею. Погляд, який належить у його фільмі «єврею» Вороб’янінову, блискуче зіграного Роном Муді. Адже це пісня про незгасну — аж до останнього, дванадцятого стільця — надію. Про суміш надії й відчаю, песимізму й віри. Про невпинний наш скептицизм, що часом доходить до відчуття безнадії — лише для того, щоб знову обернутися надією. Тією самою, що івритом називається «haТиква».
14
У цій пісні, як бачимо (а точніше — як чуємо), поєдналися танець і марш, ентузіазм і фаталізм, фольклор і класика, радянське й американське, російське й єврейське, пародія й щире почуття… Віддамо належне таланту її творця, якому завтра виповнюється 99 років.
До ста двадцяти!
У першому коментарі — фрагмент фільму «Дванадцять стільців» з піснею, що лунає у вступних титрах.
У другому — підрядковий переклад тексту російською мовою.
У третьому пісню виконує сам автор. Це уривок із його інтерв’ю відомому письменнику й радіожурналісту Стедсу Терку (1969).
Борис Володимирський
Підтримати видання або поширення саме цієї cтатті (вказати): номер корпоративної картки VISA 4874 24 25 0032 3434
Support the publication or distribution of this article (specify): VISA corporate card number 4874 24 25 0032 3434
765