©
1
Останні кілька років на різних платформах раз у раз з'являються матеріали про Мюнхенську змову. Завдяки цьому сьогодні обставини розчленування Чехословаччини відомі у своїх деталях не лише історикам і гуманітаріям, а й представникам нового класу інформаційної ери - фахівцям у всіх галузях.
Майже всі такі матеріали, незалежно від авторства, містять або пряму, або непряму критику західних держав. Це добре резонує з сучасним контекстом, оскільки спадкоємці тих, хто відповідальний за Мюнхенську змову, за роки війни показали себе не тільки з кращого, а й з гіршого боку, в деталі чого не варто вдаватися не тільки тому, що це не цілком шляхетно, а й у зв'язку з тим, що тема цієї статті - зовсім інша, з іншого берега проблеми, і проглядається вона вже в тому, що за заголовне фото для цього матеріалу обрано негатив знімка Томаша Масарика - першого президента Чехословаччини.
Уявити цього персонажа історії в темному світлі - завдання ризиковане. Крім скульптурної краси, ця людина мала таку біографію, що за будь-якого на неї погляду підсумок практично завжди однаковий: Масарик якщо не прекрасний, то щонайменше цікавий з будь-якого з можливих боків, і в інформаційному полі утвердився однозначно позитивний погляд на цю людину. Проте в сучасному контексті - контексті, коли деякі історичні обставини повторюються ледь не з анекдотичною схожістю з подіями 1938 року, - є сенс пригадати про Масарика дещо з того, що найчастіше згадувати не прийнято.
Томаш Масарик, 1922 р.
2
Блажен стократ, хто не стулив очей
І йшов вночі все вище й далі...
Хто, як великий Мойсей,
Приніс народові скрижалі.
Блажен народ, що зрозумів
Слова й думки свого пророка […]
Український поет Олександр Олесь, який присвятив ці рядки Масарику, під народом, найімовірніше, розумів народ сучасної йому Чехословаччини - чехословаків. Сьогодні прийнято вважати, що це два різні народи, а конструкція «чехословакізму» - штучна модель, що віджила своє. Самі чехи про це пишуть так: «концепція чехословакізму була найуспішнішою концепцією визволення чехів на чеських землях і словаків у Словаччині від їхнього нерівноправного становища в Австро-Угорській монархії, заснованою на ідеї Коллара і Палацького про єдність чехів і словаків». Проте від цього симбіозу відмовилася ще соціалістична ЧССР: згідно з Конституцією 1960 року, цю країну становили дві рівноправні соціалістичні республіки (у країні Масарика, своєю чергою, була одна національність - чехословак, це було також закріплено на конституційному рівні).
Якщо під народом Масарика розуміти чехів - все-таки Чехія в цьому дуеті мала першу роль, - то наш герой мав до цього народу дуже умовне відношення. Масарик народився 1850 року в сім'ї Йозефа Масарика (словака з Копчан, села в угорській частині імперії) і Терези Кропачкової (ця жінка походила з чесько-німецької родини з Густопече в Моравії). «Гадаю, що по крові я чистий словак, без жодної мадярської або німецької домішки, хоч мати змолоду краще говорила німецькою, ніж чеською...», - згадував Масарик 1917 року.
Чеську мову йому доводилося спеціально вивчати, і його перші публікації цією мовою викликали справедливі нарікання: автор не володів нею настільки добре, щоб братися за такі складні теми, яких він сміливо торкався. Але чи був він насправді хоча б словаком? Це питання можна було б не ставити, якби не скандальна історія, що набирає обертів.
ВВС у своєму репортажі за 2016 рік пише про це так: «По-перше, Тереза, яка розмовляла німецькою, була на 10 років старша за свого чоловіка, неписьменного словацького кучера. Вона також була з вищих прошарків суспільства.
Складалося враження, що з ранніх років у Томаша - хлопчика зі звичайної моравської сім'ї - був певний «захист зверху».
«Багато речей не цілком зрозумілі [...] Ще в дитячому віці він був введений в аристократичні кола. Він був репетитором у найбагатших австрійських сім'ях», - розповідає чеський дослідник Вондрачек, який також знаходить украй незвичним той факт, що Масарика виключили зі школи в Брно через розбіжності з директором, однак після цього його прийняли в найпрестижнішу гімназію у Відні. І одним із його покровителів був начальник поліції Відня Антон Ріттер фон Ле Монньє, який був довіреною особою імператора Франца Йосифа».
Франц Йосиф (1830-1916)
Гіпотеза про те, що Масарик був зачатий унаслідок швидкоплинного зв'язку австрійського імператора і кухарки (Франц Йосиф влітку 1849 року міг гостювати в місцях, що сусідять із тим маєтком, де працювала мати Масарика), також підтверджується записом імператора в його особистому щоденнику кінця 1849 року - «Kropaczek erl.» (що можна перекласти як «Кропачкова вирішена»). Таємниці був би покладений край, якби 2017 року був проведений аналіз ДНК, однак дії в цьому напрямку були призупинені на прохання правнучки Томаша Масарика - Шарлотти Котикової.
Додатковим елементом для цієї галереї чи то жовтих, чи то справді історичних підозр слугують декотрі відомості з біографії Масарика. Так, український автор Никифор Григор'єв (у ювілейному збірнику, присвяченому 75-річчю Масарика) повідомляє: «Із книжок, які прочитав там Томаш, особливо вподобався йому підручник з фізіогномії для учителів по Лаватеру з відомостями по френології. Томаш вивчив його майже на пам’ять, і давав характеристику товаришам на підставі порад френології, оглядаючи їх черепи, пальці, бороди й инш. В наслідок того не найшов собі ні одного приятеля. Бо всі згідно його френології мали якісь вади».
Масарик мав привабливу зовнішність. Його міміка і жести, загальна злагодженість фігури мимоволі змушували людей ставити собі запитання, чи не з аристократичної сім'ї він походить? Навіть на пізніх фотографіях, коли, наприклад, на 82-му році життя він скаче верхи на коні, у нього підкреслено струнка постава. Такий «стрижень», незалежно від того, звідки бере початок його вісь, про щось, та говорить.
Не стільки для кращого розуміння особистості Масарика, скільки для більш точного уявлення контексту того середовища, в якому формувалася ця людина, поставимо крапку в цьому цитованому місці на два рядки пізніше, ніж це слід було б зробити, виходячи з логіки висвітлення нашої головної теми: «Вихований матір'ю в антисемітизмі Томаш не раз придивлявся до рук жидівських дітей, чи не помітно на них крові [...]» (Масарик не був антисемітом, якраз навпаки - підтримував сіонізм).
3
Оскільки наша мета - не нарис життя і діяльності Масарика, а лише спроба дати певний звід маловідомих сторінок його біографії, в цьому переліку варто згадати факт його добровільної служби в австрійській армії в роки австро-прусської війни (Масарик навіть побував у ворожому полоні).
Уже згаданий український автор, який користувався, вочевидь, опублікованими за життя Масарика свідченнями, зазначає, що той, було діло, розмірковував про вступ до Дипломатичної академії, однак його туди, як сина кучера, не взяли зі станових мотивів (що явно не працює на користь гіпотези про позашлюбне синівство). Масарик також ледь не став пастором - від цього кроку його відрадили, але «пастором» згодом усе-таки називали. Біограф Ян Гербен зазначає, що Масарик з дитинства «мав бажання керувати іншими, в тім нема сумніву. [...] Хто був близький до Масарика, мусив йому піддаватися».
Популярність у вченому середовищі Масарику приніс трактат «Самогубство як масове соціальне явище сучасності». Дивна, як для майбутнього політика, тема, а якщо говорити про ключові висновки, то тут важливо зазначити, що Масарику робить кар'єру твір, який за сучасними мірками безнадійно застарів (передусім через те, що суто психіатричну проблему він розглядає за допомогою гуманітарного інструментарію: пізніше Масарик, спілкуючись із Толстим, який вважав, що «або Бог, або медицина», твердо буде стояти на тому, що не «або/або», а «і-і»: «і Бог, і медицина».
Після публікації цього твору він отримав запрошення від Чернівецького та Празького університетів. Його кар'єрний вибір припав на останній, і, можливо, якби пропозиція була тільки з Чернівців, то історія Чехословаччини склалася б інакше.
Через 18 років Масарик засновує власну партію, а ще через 18 років стає президентом утвореної під його керівництвом держави - Чехословаччини. А ще через 20 років ця держава перестане існувати внаслідок відомих подій 1938 року. Між цими трьома датами відбулося стільки подій, що навіть контурний їх огляд зайняв би сотні сторінок. Вважаю, що тією чи іншою мірою вони відомі всім можливим читачам цього матеріалу, тема якого - тіньові сторони цих процесів (точніше було б сказати, осьові - одні з таких). Другий аспект - ті грані цього, загалом-то, давнього минулого, які резонують із сьогоднішніми подіями в Україні.
4
До війни Масарик представляв у Рейхсраті найменшу чеську партію і, попри широку відомість, не був загальновизнаним лідером. Утім, лідером чого саме? Руху за «свободу Чехословаччини»? Так такого, якщо говорити про двоєдиний процес, просто не існувало. До певного моменту сам Масарик вважав ідею незалежності навіть окремо взятої Чехії чимось із розряду нездійсненного - як свідчать мемуаристи (В. Копецький), називав таку перспективу просто курйозною. Схожим чином на подібну тему, але на українському ґрунті, висловлювався свого часу Іван Франко. Як пише О.Павлишин у книзі «Євген Петрушевич», «у середині 1890-рр. українські середовища Галичини отримали нову перспективу, сформульовану в публікації Юліяна Бачинського «Україна irredenta» - праці, яка вперше озвучила потребу боротися за самостійну Україну. Однак самостійницька ідея важко торувала свій шлях не тільки до ширшого загалу, а й навіть до українського проводу. Як стверджував Ю.Бачинський, Франко на прохання опублікувати цей твір відписав, що його «друкувати не можна, бо ся філозофія суперечить здорову глузду».
До Першої світової війни Масарик був відомий певним верствам суспільства у зв'язку з тими чи іншими суперечками в гуманітарній сфері. Широкого розголосу набуло питання про фальсифікацію Краледворського і Зеленогірського рукописів, і тут позиція Масарика була, як то кажуть, не в тренді, проте він наполегливо і послідовно залишався вірним собі (загальне неприйняття його точки зору виражалося, наприклад, у тому, що з ідейних мотивів йому відмовляли в оренді квартири). З «патріотами», які пов'язували існування «окремої та давньої, винятково чеської слов'янської цивілізації», йому було не по дорозі (радикальні націоналісти навіть радили йому «пошукати інший народ»). Патріотична ідея, казав Масарик, не може ґрунтуватися на брехні. Запам'ятаймо останнє слово цього речення.
В іншому епізоді, пов'язаному з антиєврейським марновірством, він також зайняв вивірену цивілізовану позицію, що додало йому додаткової популярності, але не настільки широкої, щоб говорити про значне політичне лідерство. Тільки з початком Першої світової війни Масарик, на той час уже все-таки певною мірою відомий політичний діяч, відмовляється від перспективи мирного перетворення Австро-Угорщини на сучасну федерацію. У лютому 1916 року він засновує - разом із низкою інших діячів чеського і словацького рухів - Чеську національну раду (не першу, треба сказати, організацію такого роду, де він значився серед ключових фігур). Діяльність цієї організації насамперед була зосереджена на встановленні зв'язків із діловими та урядовими колами держав Антанти, зборі розвідінформації, антиавстрійській пропаганді та вербуванні військовополонених і добровольців для чехословацьких частин.
Чеський боєць (ймовірно, дизертир), якого взяли в полон та повісили австрійці, 1918
Саме успішна діяльність цієї організації - успішна навіть у такому складному питанні, як створення власних збройних сил - і є тим наріжним каменем, на якому згодом ґрунтувалася новостворена держава чехословаків. Чехословацький корпус був сформований із полонених та дезертирів австрійської армії і на момент, коли йому довелося залишити межі Росії, налічував 53 тис. осіб — цифра вражаюча навіть за сучасними мірками, проте цей епізод заслуговує на окрему згадку в цій статті з іншої причини.
У 1918 році це формування опинилося відрізаним від шляхів до Європи. Подальший план полягав у тому, щоб чехословаки перетнули всю Сибір до Владивостока і звідти вирушили додому. Конфлікт з більшовиками перетворив їхній шлях на повномасштабну військову кампанію. Легіонери захопили практично всю Транссибірську магістраль, ставши єдиною силою, що контролювала сполучення між Уралом і Тихим океаном. Головним інструментом війни стали озброєні до зубів бронепоїзди.
Особливо важливою і складною ділянкою була Кругобайкальська залізниця з її 39 тунелями. Захист цих об'єктів був критично важливим для забезпечення безпечного проходження ешелонів на схід.
Легіонери на варті у Сибірському тунелі
У серпні 1918 року легіонери разом з частинами білого генерала Каппеля захопили в Казані близько 500 тонн золота (понад 650 мільйонів золотих рублів). Золото було передано уряду адмірала Колчака. На прохання країн Антанти легіон затримав свою евакуацію, щоб підтримати Білий рух. У січні 1920 року в Іркутську чехословацьке командування, за наказом командування Антанти, видало адмірала Колчака місцевій владі («Політцентру»), а потім передало решту 409 мільйонів золотих рублів більшовикам. Це було умовою їхнього вільного проходу до Владивостока для евакуації додому.
Після повернення до Праги легіонери заснували Banka československých legií (Legiobanka). Буквально за кілька років він перетворився на один із найпотужніших банків Центральної Європи з величезним капіталом. Важко пояснити такий злет лише «заощадженнями солдатів із зарплат».
Коли в 1920 році легіонери передавали золото більшовикам в Іркутську, радянська комісія зафіксувала нестачу в кілька десятків мільйонів золотих рублів. За версією легіонерів, гроші були витрачені Колчаком на закупівлю зброї. За іншою версією, частина золота була «відщипнута» і вивезена під виглядом особистого майна або військового спорядження.
Легіонери на варті в сурових умовах Сибіру
Відомо, що Масарик був прагматиком. Йому потрібно було будувати державу «з нуля». Існують свідчення, що ще в Сибіру легіонери створили цілу торговельну імперію (Центросек), контролюючи перевезення по Транссибу. Вони скуповували сировину, валюту та цінності. Ці кошти (мільйони ієн, доларів і фунтів) стікали до каси корпусу, яка фактично була «чорною готівкою» для формування бюджету нової країни.
З великою ймовірністю можна припустити, що якби величезний і добре озброєний легіон білочехів став союзником УНР, доля України, та, можливо, й більшовизму (німецького нацизму, як наслідку більшовизму, також), була б іншою, але Масарик дотримувався суворого нейтралітету: виступати де-факто на боці німців і австрійців було для нього неприпустимим. На жаль Масарик не мав настільки багатої прогностичної уяви, проте на той час не бракувало людей, які розглядали майбутнє саме в тих перспективах, яких воно насправді й набуло. Одним із таких людей був Крамарж, найближчий соратник Масарика. Він був вкрай розчарований тим, що Масарик відмовився від подальшої боротьби на боці Білої армії.
Легіонери в москитних сітках під час бою з більшовиками
«Це була велика робота, в Росії, але чудова; ми поверталися додому не з голими руками, ми мали щось справжнє, своє, наша чехословацька армія, перша, справжня, нехай екстериторіальна, частина нашої майбутньої держави». Цей вислів Масарика, який він вимовив за фактом виходу чехословацького корпусу з території Росії, знайти легко, його цитують десятки ресурсів. Будь-який жаль або щось у такому дусі щодо терору білочехів (без суду і слідства в кількох містах було розстріляно тисячі людей) знайти неможливо. Масарик вважав за краще замовчувати ці факти, не говорячи вже про "тіньові" гроші.
Масарик в оточенні легіонерів на Президентській інавгурації ,18 грудня 1918р.
До світової війни Масарик був радше інтелектуалом-одинаком, майже диваком, але аж ніяк не ватажком масового руху. Його концепція національної історії базувалася на концептуалізації спадщини Яна Гуса і не мала великої підтримки cеред громади. Єдиною відмінністю того, що писав Масарик, від того, що писали інші теоретики національних рухів, була не переконливість його теорії як такої, а вищий ступінь прагматизму (хоча, заради справедливості, варто зазначити, що і в його творах багато місця відводиться, наприклад, Божественному провидінню, так само як і гердерівському, за всієї нелюбові Масарика до німецької філософії, словнику опису націй). Відводячи місце чеській реформації та гуманності як чомусь справді особливому і такому, що має магістральну майбутність, Масарик тривалий час залишався на австро-славістських позиціях (у дусі його духовних вчителів Гавлічека і Палацького) - аж до 1908 року (внутрішнє іредентистське переродження відбулося у зв'язку з анексією австрійською владою Боснії, а діяльне - у роки війни).
У різних статтях і виступах Масарик формулює ідею нової держави чехословаків коли спираючись на реальне підґрунтя історичних мотивів, а коли просто займається термінологічним винахідництвом. Прийшовши до реальної влади, Масарик оголошує створення Чехословаччини ні багато, ні мало кульмінацією чеської історії. Але й цим справа не обмежується. Наділяючи сенс чеської історії всесвітнім значенням, він говорить про те, що прогрес людства буде вельми утруднений, якщо така держава, як Чехословаччина, не існуватиме: «наша незалежність повинна бути частиною політичної і соціальної організації Європи і людства. [...] Питання Чехії та Словаччини - це питання глобальне». Деякі пасажі Масарика, наприклад, його міркування в програмній, як йому тоді здавалося, праці «Чеське питання» (1895 р.) мають ще більш пишномовний вигляд і здаються фрагментами не політичної рефлексії, а літературної фантасмагорії. Наведу лише кілька цитат: «в слов'янськім небі мали б сидіти біля себе в братерській злагоді Костюшко та Суворов, що на землі один одного катували». Або: «чех вірить науці та філософії, поляк та руський - релігії». Або: «спасителем людства буде слов'янин». Або: «найприродніша держава це один нарід з одним національним характером». Або: «причина нашого народного занепаду - зрада ідеалам Реформації» (цитую за українським виданням 1925 року).
Не можна сказати, що в реальній практиці Масарик-політик - це одне, а його висловлювання - це інше. Багато чого з того, у що він вірив і формулював, йому вдалося втілити. Щоправда, не можна сказати, що він завжди був послідовним. Як і не можна сказати зворотного. Будь-які спроби змалювати його діяльність, як і літературу, в якихось одновимірних тонах, приречені на провал. На полотні, де намальовано портрет Масарика, фарби не тримаються. Можна було б згадати, що саме таким бачив політика Маккіавеллі, однак Масарик точно не був циніком (одного разу він разом із Толстим відвідав дім, у якому мешкали вкрай бідні селяни, й одразу ж по виході з нього розплакався - таким сильним було його пригнічення).
Далеко не всі його твори схожі на міфопоетичні літературні вправи (як ті, уривки з яких я навів).
5
Найбільшою працею, написаною Масариком, виявився тритомник «Росія і Європа». За винятком кількох формальних неточностей і захоплення поляризаторською (до речі, німецькою за походженням) методологією, цей твір загалом може й сьогодні вважатися однією з найкваліфікованіших праць із вивчення російської літератури в її тісному зв'язку з історико-культурними контекстами. Серед іншого, Масарику, зокрема, належить новаторська ідея про тісний зв'язок світогляду Достоєвського і російської автократії, що й сьогодні заперечується безліччю дослідників. Пошуки моральної чистоти і правди в літературних водах Достоєвського увінчалися для Масарика різким вердиктом: «Достоєвський <...> - така ж карикатура <дійсності>, як романтична література <...>. Оскільки і сьогодні раз у раз трапляються різні гіпотези, що Масарик був прихованим русофілом (усе-таки на вивчення російської культури він витратив чимало років і навіть кілька разів із дослідницькою метою спеціально відвідав Росію), не можна не згадати про те, як ці його дії оцінювали сучасники.
Так, Е. Радл вважав, що Достоєвський (за Масариком) - це уособлення Росії з її містицизмом, гегемонією почуттів і недовірою до розуму (я навмисно виділив курсивом словосполучення «гегемонія почуттів», оскільки за півстоліття саме це відштовхувало в Достоєвському іншого чеха - Мілана Кундеру, якому я присвятив дві окремі статті, детально розглянувши зв'язок цього сентиментального дрейфу та імперської реакції). Сучасники Масарика чітко розпізнали, що він намагався зблизити, «поєднати Захід і Схід, Достоєвського і Канта», вбачаючи в чеському президенті виразника «чеської» ідеї - втілення здоров'я, ясності, розумної та цілеспрямованої діяльності (тоді як Достоєвський для них - це втілення хворобливості, неврівноваженості та містицизму). Звичайно, коригування літератури згідно з масштабними історико-соціологічними паттернами виглядає дещо схематично. З чимось тут можна сперечатися, а з чимось погоджуватися, особливо якщо врахувати той факт, що інтерес Масарика до Росії міг бути пов'язаний з політичними перспективами. У XIX столітті було популярним шукати шлях справжнього звільнення малих слов'янських народів у зв’язку з Росією - єдиною слов'янською імперією, і цілком можливо, що це й було метою Масарика - зрозуміти, наскільки чеське майбутнє може бути змодельовано на основі союзу з Росією. Спроби Масарика пов'язати моделі думки і почуття Достоєвського з конкретним місцем і часом різко засудив український вчений Дмитро Чижевський. Персонажам Достоєвського він відвів роль репрезентантів загальних людських типів.
Концепцію Масарика критикував по гарячих слідах і такий зацікавлений автор, як Троцький. 2 червня 1914 року в газеті «Киевская мысль» вийшла його рецензія на книжку «Росія і Європа», яка містила, серед інших, такий висновок: «Перетворюючи справжній суспільний і державний лад Росії на надісторичну теократію, Масарик жахливо перебільшує значення міфу і боротьби з ним у духовному житті нової Росії». Що це було не перебільшенням, а точним (і за своїм значенням - таким, що виходить далеко за контекст свого часу) спостереженням, ми добре розуміємо особливо сьогодні, у 20-ті роки ХХI століття.
Нападки на Масарика пролунали і в новітні часи. Суть їх зводиться до того, що Масарик нібито не зрозумів усієї глибини Достоєвського. Ф.Кутман, зокрема, висловив це так: «Достоєвський Масарика, прогресиста й оптиміста, обмеженого кругозором європейсько-американської культури, який вважав кризу людства тимчасовою, - це не Достоєвський нашої епохи планетарної кризи». Використання цим автором прикметника «обмежений» щодо такого широкого просторово-часового поля, як «кругозір європейсько-американської» культури, Достоєвський би похвалив.
6
Уже згаданий Е.Радл 1928 року критикував національно-політичний устрій ЧСР, що базувався на наспіх сформованій концепції чехословацизму, так: «спробуйте пояснити іноземцю різницю між трьома поняттями: чех і словак, чехословак, громадянин Чехословаччини». Ким така людина має вважати себе насамперед? А як бути з німцями (3,2 млн чол.), угорцями (691 тис. чол.), українцями та русинами (549 тис. чол.), євреями (186 тис. чол.), поляками (81 тис. чол.), ромами (32 тис. чол.) і румунами (13 тис. чол.) - громадянами ЧСР (сукупно - 33% населення країни за переписом 1930 р.)?
Зробимо на цьому місці невеликий відступ. У вищенаведеному довгому переліку народів немає згадки про мораванів. Це говорить про те, що навіть критики Масарика дотримувалися традиції Палацького («батька чеської історіографії»), згідно з якою чехи та моравани - гілки однієї чеської нації. Цей погляд панує і донині, проте так чи інакше сьогодні дедалі частіше лунають автономістські голоси, а дослідники не забувають нагадати, що "тільки у 19 сторіччі більшість моравських слов'янських патріотів вирішили, що богемці та моравці становлять одну націю. [...] Від часів Косми до Палацького історія Богемії та Моравії писалася окремо як історія двох стабільних країн у складі різних мінливих державних утворень чи імперій" (Джинжрих Бижа, Médium.cz).
Ідея автономії Моравії (в межах нової федеративної держави) не знаходить підтримки в суспільства, але партія, що ставить собі такі цілі, існує, і регулярно бере участь у виборах, отримуючи мізерні результати. Один з її діячів, Мілан Трнка, в інтерв'ю для словацького журналу «Dimenzie» сказав: "Однією з концепцій майбутньої об'єднаної Європи є ідея Європи, що складається з традиційних історичних країн. Моравія є такою країною з власною культурою та історією". Згідно з результатами перепису 2011 року, понад 620 000 осіб у Чеській Республіці заявили про моравську національність (окремо або в комбінації). Цей екскурс убік від головної теми ми робимо лише для нагадування про те, що будь-яка концепція нації не є самоочевидною і базується на уявній конструкції, яка не тримається в соціумі без консенсусу її творців і «прихожан». Не деінде, а в Богемії, кореневій, так би мовити, Чехії, сучасником Ф.Палацького (1798-1876) - тобто сучасником тих самих історичних процесів, які спостерігали й осмислювали як Палацький, так і інші «батьки націєбудівництва», - було сформульовано концепцію зовсім протилежного типу - так званого «богемського патріотизму». Її автор, Бернард Больцано (1781-1848), писав, серед іншого, таке:
Портрет Больцано роботи Heinrich Hollpein, 1839
«Саме та обставина, що ми складаємо народ із різних складових частин, саме вона, якби нам вдалося витіснити дух національної прихильності, зробила б нас найщасливішими народами Європи». Ці ідеї були настільки несучасні в 40-ті роки ХIХ століття, що свою працю - «Про найкращу державу», - в якій вони були викладені, знаменитий чех навіть не наважився видати.
Повернімося до нашої магістральної теми.
У той час частина людей вважала, що словаки - це потенційні чехи, або - що це «етнічно близькі». Так чи інакше, але на рівні державної ідеології словаки - були «нашими», своїми, а от усі інші - це ті, хто живе «серед нас» (саме так і висловлювався сам Масарик щодо німців). Важливою деталлю, що пояснює етіологію конструкції «чехословакізму», був той факт, що словаків у ЧСР мешкало тоді приблизно 2 млн осіб, а німців - понад 3млн, і, звісно, абсолютно неможливо було б концептуалізувати національну ідею ЧСР, не включивши туди другий за величиною народ - німців. А в умовах, коли чех і словак - це ніби одне й те саме, такий прийом бачився можливим (словаки в один рух ставали титульною групою, а не меншиною). Можна небезпідставно стверджувати, що, зіткнувшись із реальною політичною практикою, батьки-засновники Чехословаччини спиралися не тільки на витончений і багатослівний симбіоз релігійно-філософських ідей, а й вдавалися до прийомів у дусі великого комбінатора. Так, на законодавчому рівні державною мовою була «чехословацька», але на практиці (і ніби за замовчуванням) у Чехії під виглядом «чехословацької» використовували чеську мову, а в Словаччині - словацьку.
Існують свідчення, що Бенеш (найближчий соратник і згодом наступник Масарика) був іще спритнішим: повідомляючи західним країнам дані про кількість німців, які мешкали на територіях майбутньої ЧСР, він скостив 1 млн. чол. (тобто він заявив, що німців не три, а два мільйони - згодом уже в 1930-ті роки в цьому обмані його викрив Ллойд-Джордж). «Лёд тронулся» в «теплі й затишку» саме цих комбінацій, хоча Масарик завжди виступав проти шовінізму титульного народу і закликав до співпраці всі етнічні групи.
7
Духовну еволюцію, на яку в Масарика пішло багато десятиліть (на момент утворення ЧСР йому було 68 років) і суть якої полягала в русі від католицизму до протестантизму, tatíček (тобто татусь або татко - так його прозвали в народі) екстраполював на весь чехословацький народ. Гасло «геть від Риму» не було його винаходом, цю ідею він успадкував від Ф.Палацького, який вбачав у цьому стрижневу основу національного міфу. Однак у реальності до 80% населення ЧСР були католиками, а що стосується словаків, то католицизм «був важливим фактором самоідентифікації словаків» (заради справедливості варто зазначити, що серед чехів ідеї Масарика все ж таки мали певні результати - до 1920 року католицьку церкву залишили 1,5 млн парафіян, а деякі католицькі святині раз у раз піддавалися актам вандалізму).
На тлі цих прокламацій і загальної динаміки подій народ ЧСР тривалий час перебував під впливом державної пропаганди, яка беззвітно маркувала обрану батьками-засновниками ідеологію як прогресивну і таку, що знаходить максимально можливу підтримку на Заході. Католицький літератор Л.Єгличка у 80-ті роки зізнавався, що «нам у школах і в усій пресі втовкмачували в голову, що вся Європа, роззявивши рота, чекає, що скаже Масарик і що зробить Бенеш. Як саме вона чекала, було показано Мюнхені».
8
Наступного дня після проголошення ЧСР було оголошено про створення автономної провінції - Німецька Чехія. Масарика, за його власним зізнанням, опанувало занепокоєння. У листі до Бенеша він писав: «Німців не провокувати. Не встановлювати чеську як державну мову». Його точка зору не була підтримана соратниками. А занепокоєння - воно зникло, коли Масарик дізнався, що німецькі сепаратисти створили, зрештою, цілих чотири розрізнені області, а не одну. Оскільки це була ознака явної роздробленості, а реальні владні структури були лише в одній із областей, чеський президент вирішив, що це є «сильним аргументом проти сепаратизму» (варто згадати, що 1919 року внаслідок розгону демонстрації протестувальників проти дискримінації загинули 52 німці, проте аж до 1938 року ніяких кривавих сутичок більше не траплялося).
«Сили» цього аргументу вистачило лише на обмежений проміжок часу. Незважаючи на те, що відверто нацистські партії в ЧСР або зазнали краху, або були заборонені, 1933 року було створено Судетонімецьку партію (Sudetendeutsche Heimatsfront), яка спочатку, на рівні риторики, не висловлювала інтересу до ревізії кордонів. Однак її засновник, Конрад Генлейн, не приховував, що «єдиним суттєвим пунктом програми фронту є прагнення об'єднати судетонімецьке плем'я». Це були саме ті інтеграційні наміри та процеси, яких найбільше остерігався Масарик на зорі становлення держави, однак на рекомендації західних партнерів зняти цю партію з виборів, він відповів відмовою: дивовижно, але він вірив у доброчесність Генлейна, хоча навіть на власний рахунок він зізнавався у бесідах із Карелом Чапеком, що «революція та війна неможливі без хитрості, без брехні».
Конрад Генлейн (1898-1945)
На виборах 1935 року ця партія набрала 15,3% голосів (фактично це була перемога не тільки серед німецьких провінцій, де Генлейну віддали свої голоси 68% виборців, а й на рівні країни, бо дві інші провідні чехословацькі партії набрали 14,3% і 12,5% голосів, і, до речі, в комуністів, очолюваних Клементом Готвальдом, теж було немало - 10% голосів, 4-те місце). У вересні 1938 року зусиллями партії Генлейна почалося «повстання судетських німців», кульмінацією чого і стали Мюнхенські угоди.
У динаміці історичних подій усі зазначені вище протиріччя призвели до того, що і в орієнтованій на католіцизм Словаччині набрали чинності сепаратистські елементи, які згодом просто стали профашистськими (партія Глінки до 1936 року втричі збільшила свої лави і налічувала 36 тис. чол.). Автономістський блок, куди входила і партія Глінки, набрав у Словаччині на виборах 1935 року 30%. Це була фактично друга регіонально-сепаратистська перемога (з великим відривом від найближчого суперника, прочехословацької партії RSZL, яка набрала 17%).
9
Завершальним штрихом до цих замальовок на тему «зворотньо-негативна експозиція Томаша Масарика» буде згадка про історію входження та побутування Підкарпатської Русі (нині - Закарпатської області України) у складі Чехословаччини.
Цій темі присвячені як окремі розділи академічних монографій, так і спеціальні дослідження, в деталі яких немає потреби вдаватися повною мірою, а ось дати уявлення про ті підходи, які практикував під час розв'язання цього питання Масарик, цілком актуальне завдання.
Спочатку Т.Масарик «не включав Закарпаття до сфери інтересів Чехословаччини». Як зазначає Петро Стерчо, непрямим доказом цього «може слугувати також телеграма міністра закордонних справ Тимчасового уряду Росії Павла Мілюкова від 19 березня 1917 р.», виходячи з якої Закарпаття вважалося сферою інтересів Росії.
Ален Панов, автор чудової монографії «Масарик і Закарпаття», викладає подальші події так: «Найбільшу активність у вирішенні подальшого статусу Закарпаття виявили американські русини. <...> 1 жовтня 1918 р. Г. Жаткович запропонував проект меморандума Американській народній раді на засіданні в Скрентоні, і після обговорення документ був прийнятий Радою. У меморандумі було коротко охарактеризовано територію, на якій живуть русини, викладено ініціативу американських русинів. Зокрема, було висунуто проект трьох альтернативних шляхів подальшого розвитку Закарпаття:
1) щоб угорські Русини дістали повну незалежність. Якщо це буде неможливо –
2) з'єдналися з Русинами Галичини та Буковини й утворили спільну державу. Якщо і це буде неможливо –
3) отримали найширшу автономію у складі Угорщини.
21 жовтня 1918 р. делегацію угорських русинів прийняв американський президент Вудро Вільсон, який відігравав важливу роль у процесі формування нової політичної карти Європи. В. Вільсон зазначив, що перші два пункти меморандуму неможливі, і США не будуть надавати допомогу в їх здійсненні. Реалізація третього варіанта, тобто створення автономії Угорської Русі, цілком реальна, але мова має йти про автономію не в рамках Угорщини, а в складі будь-якої сусідньої слов'янської держави».
Отже, звернемо увагу: Американська рада русинів на першому етапі ухвалює рішення, яке не містить пропозиції про входження Закарпаття до ЧСР. Один-два рухи в дусі великого комбінатора, і «один з представників дванадцяти поневолених [Австро-Угорщиною] європейських народів, Г.Жаткович підписав Проголошення незалежності. Перед підписанням цього документа він підкреслив відособленість угорських русинів та їх незалежність від українців, при цьому додав, що, незважаючи на можливу мовну близькість між цими двома народами, їх протягом тривалого часу розділяє історія.
У жовтні 1918 р. у Філадельфії Г. Жаткович провів ще одну серію переговорів із Т. Масариком, темою яких було визначення статусу русинів у випадку їх приєднання да Чехословаччини. Під час переговорів Т. Масарик заявив, що, якщо русини вирішать приєднатися до Чехословаччини, їм буде надано повну автономію. На питання, яким чином будуть встановлені кордони території русинів, він відповів: “...кордони будуть визначені так, що русини будуть задоволені”».
Згідно з книжкою Луки Мишуги, висловлювання Масарика в повнішому вигляді мало такий вигляд: «Коли русини рішаться прилучитися до Чехословацької республіки, то будуть становити повний автономний стейт».
Натхненна такою привабливою обіцянкою, АНРР (Американська Народна Рада Русинів) “заініціювала плебісцит”, результати якого були такі: «У плебісциті брало участь 1113 делегатів, з яких 732 (66,42%) висловилися за входження Закарпаття до Чехословаччини, 320 (28,13%) – за злуку з Україною, 27 (2,43%) – за утворення самостійної країни, 13 (1,18%) – за об’єднання з галицькими і буковинськими русинами, 10 (0,9%) – за об’єднання з Росією, 9 (0,8%) – за залишення у складі Угорщини, 1 – за об’єднання з Галичиною».
У цій статистиці добре те, що пункт, який спочатку взагалі був поза порядком денним, набрав 66,42%. Згаданий Л.Мишуга коментує це так: «Цій плебісцит був тільки формою та комедією, бо вже зі слів самого Жатковича виходить, що як рішення Ради, так і плєбісцит вийшли тільки на замовлення Масарика» (до речі, протоколи цього плебісциту історії не відомі).
Як пише А. Панов, «для розгляду чехословацьких питань було створено окрему комісію з представників США, Великобританії, Франції, Італії на чолі з Жюлем Камбо». Серед іншого, мали розглядати й запитання про те, “чи мають угорські русини бути приєднані до Чехословаччини, чи залишаться у складі Угорщини”. <…> При обговоренні карпаторусинської проблеми члени комісії відзначили, що Закарпаття раніше не належало ні до Чехословаччини, ні до тогочасної України. Отже, головним при визначенні його майбутньої долі буде волевиявлення народу. До середини лютого 1919 р. керівництво основних політичних сил на Закарпатті остаточно не визначилося з цим питанням: Пряшівська й Ужгородська Народні Ради виступали за включення Закарпаття до Чехословацької Республіки, керівництво ж Хустської, Сигетської та Свалявської Народних Рад залишалося на позиції злуки з Україною.
Чехословацька делегація пообіцяла далі працювати над тим, щоб схилити всі ради на свій бік, оскільки одної лише волі американських русинів щодо визначення статусу Закарпаття недостатньо. Така робота була розпочата з ініціативи Т. Масарика ще до засідання комісії. Як досвідчений політик, він розумів усю важливість факту консолідації населення Закарпаття і його представницьких органів навколо ідеї приєднання до Чехословацької Республіки. <...> Результатом активних дій чехословацького уряду на чолі з Т. Масариком було спільне засідання 8 – 9 травня в місті Ужгород трьох Народних Рад – Ужгородської, Пряшівської, Хустської – під головуванням А. Волошина. Учасники засідання вирішили створити спільну Центральну Руську Народну Раду, яка прийняла рішення, що містило 14 пунктів, про входження Закарпаття до Чехословаччини на федеративних засадах. Згідно з цим документом нова держава повинна була отримати назву Чесько-Словацько-Руська Республіка. Планувалося, що руську державу, як частину федерації, представлятиме міністр, призначений президентом федерації. Територія карпатських русинів мала стати повною автономною одиницею в рамках федерації. Крім закордонної політики, оборони, фінансів, уся законодавча і виконавча влада повинна була належати місцевим органам влади».
За підсумками подальших переговорів і узгоджень Бенеш підготував Меморандум, текст якого хоч і відрізнявся від того, що пропонували самі русини, проте разюче відрізнявся від практики його втілення. П. Стерчо у своїй монографії «Карпато-українська держава» з гіркотою констатував: “Святі обіцянки проф. Томи Г. Масарика перед включенням Закарпаття в рамці ЧСР, по включенню залишилися тільки обіцянками, а писані статті Сен-Жерменського договору залишились також тільки на папері. Чехи, окупувавши Закарпаття, так як і всі інші окупанти, почулися на становищі панівної нації, почали думати про створення єдиного “чехословацького“ народу, про організацію централізованої держави ЧСР. Автономні політичні права Закарпаття були знехтувані від самого початку...»
Не дивно, як відмічає А.Панов, що «Юліан Химинець і Петро Стерчо докоряють основоположникам чехословацької держави Т. Масарику і Е. Бенешу, що вони, широко пропагуючи принципи гуманності, моральних засад, справедливості, демократії, не застосовували їх до українців краю.
Чехословацька Республіка була насамперед чеською національною державою. За суспільно-державною самоорганізацією вона була ліберально-демократичною, але за етнічною основою в традиціях тогочасних держав – імперіалістичною країною.
Головним принципом празької політики був етноцентризм, а державотворчою нацією – чеська нація. <…> Офіційна Прага розуміла, що український напрямок був природний, а отже, він мав велику потенційну силу. Саме у ньому вона вбачала основну загрозу режимові національного панування, тому доклала великих зусиль для його приборкання. Найперше – за рішенням конституційного суду закарпатцям було заборонено вживати термін “український“ для означення національності, мови і краю».
Одже, «незважаючи на фіксацію автономного статусу Підкарпатської Русі як у актах внутрішнього законодавства, так і в міжнародно-правових актах, наповнення цього статусу конкретним змістом затримувалось урядом Чехословаччини. Реальний автономний статус Підкарпатська Русь отримала лише у листопаді 1938 р., у той час, коли Томаша Масарика вже не було серед живих, а подальше існування Чехословаччини було під питанням».
Усі ці речі добре вивчені, дуже переконливо і докладно сформульовані - я цитую згадуваних авторів, скорочуючи їхній текст у відповідних місцях у 5-10 разів. Не всі з них роблять у ключових місцях однакові висновки. Так, А.Панов, що я вважаю екзотичним припущенням, вважає, що Масарик сприяв приєднанню Закарпаття до ЧСР в інтересах певної майбутньої України - тобто вибудовував усі свої комбінації, вважаючи, що їхній результат виявиться корисним у якісь кращі для України часи. Мені не вдалося знайти з цього приводу жодного свідчення, та й сам О.Панов, формулюючи цю тезу, не посилається на відповідне джерело.
10
Прямим наслідком застосування подвійних стандартів щодо Закарпаття було зростання популярності в цьому регіоні відверто негативістської щодо ЧСР партії чехословацьких комуністів. У своїй монографії «Проект “Чехословаччина”» А.Бобраков-Тимошкін пише, що з 1929 року Компартія ЧСР узяла курс на «сталінізацію своєї структури і політики», унаслідок чого цю організацію залишила більша частина її членів (приблизно 100 тис. чол., скоротившись до 25 тис. чол.). Чехословацькі комуністи під керівництвом колишнього столяра Клемента Готвальда практично перетворилися на секту (подібні процеси, але в більш виражених формах, відбувалися одночасно і в СРСР, що блискуче показав у своїй фундаментальній праці «Дом правительства» Юрій Сльозкін). І тим не менше саме ця політична одиниця здобула в Закарпатті регіональну перемогу на виборах 1935 року: свої голоси їй віддали 25,6% виборців (безумовно, на цей результат також вплинула загальна економічна криза).
У підсумку, на виборах 1935 року, за кілька років до розвалу держави під натиском Гітлера, потенційно ірредентистські, або просто негативістські, партії здобули три регіональні перемоги: Судето-німецька партія - у німецьких областях, Автономістський блок - у Словаччині, та Компартія - на Закарпатті. Прочехословацькі партії мали відчутний успіх тільки на території Чехії. Загальнореспубліканська перемога Судето-німецької партії була потужним ляпасом на адресу їх діяльності впродовж 1918-1935 рр. Очевидно, що гітлерівські анексія та розчленування були жахливими підсумками цієї «казкової», як любив висловлюватися сам Масарик, історії Чехословаччини, але всі інші варіанти навряд чи зберігали цій республіці (у транскрипції критично налаштованих українських авторів - імперії) шанси на виживання.
Саме це й випадає з поля зору як сучасних оглядачів, так і тих, хто писав про це у відносно спокійні повоєнні десятиліття.
Не залишає сумніву, що Чехословаччина Масарика була однією з найдемократичніших і найуспішніше розвиваючихся країн міжвоєнного періоду, однак не варто скидати з рахунків той факт, що на територію ЧСР (26% територій колишньої Австро-Угорської імперії) припадало 60-70 % від загального обсягу виробничих сил колишньої держави.
11
Світогляд Масарика впродовж його життя здійснив поворот на 180 градусів, еволюціонувавши від ідей австрославізму (тут важливо, що це були не тільки ідеї, а й добровільна готовність померти за імперію) до виокремлення особливої ролі чеської самобутності. Платформа чехословацького президента базувалася на ідеях дуже давнього минулого, які вибірково охоплювали лише частину історичної спадщини. Своє персональне розуміння історії, яке він напрацював наполегливою інтелектуальною працею впродовж багатьох десятиліть, Масарик транслював як магістрально правильне для широких мас, і в цьому він був вельми типовим представником свого часу, який, окрім усього іншого, не зробив нічого, щоб зупинити розростання культу своєї особистості. Так, з наданням автономії Закарпаттю чеська влада не поспішала, навіть узгодження кордонів зі Словаччиною свідомо обходила багато років, але пам'ятник Масарику було поставлено в цьому регіоні ще 1928 року. Монументальна статуя, встановлена на постаменті, мала загальну висоту близько 7 метрів (мабуть, це був найбільший пам'ятник з усіх, коли-небудь споруджених на честь цієї людини). Віддамо належне Масарику: він не був диктатором. Гігантський монумент, покликаний підкреслити велич президента Чехословаччини, суттєво різнився з кількістю голосів, відданих у цьому регіоні за прочехословацькі партії, що є прямим підтвердженням його вибіркової, але все ж таки демократичності: у вибори Масарик і К не втручалися.
Масарик самостійно ревізував культурну спадщину Росії, зробивши на цьому шляху важливі висновки, яких не поділяли навіть його соратники. Відвертаючи свій погляд від естетики Достоєвського, з її «гегемонією почуттів» - це було рідкісне навіть за теперішніх часів прозріння, Масарик позитивно трактував еволюцію поглядів іншого російського класика - Толстого, позначаючи її як рух у бік протестантизму (з чим погодився б Б. Парамонов, але аж ніяк не Річард Ф.Густафсон (автор монографії про теологію і творчість Толстого), котрий вважав Толстого глибинно православним автором у всіх його проявах): багато що з написаного Масариком має вкрай дискусійний характер, і було б дивно стверджувати, що він зовсім не мав спокуси використовувати своє становище для пропаганди своїх не стільки спірних, скільки не зовсім істотних для побудови ефективної держави ідей (це стосується насамперед його антикатолицьких поглядів - в цьому питанні він вдавався навіть до перформативних та провокативніх жестів).
Його віру в силу людини справді можна назвати гуманізмом, з одним застереженням: Масарик ішов у ногу з епохою - його боротьба, як за ідейною матрицею, так і за фактом утілення, все ж таки більшою мірою була боротьбою за визволення й права окремих народів, аніж за права людини як такої - конкретної та кожної з усіх можливих, хоча є безліч прикладів, коли він формулював саме такі тези і різноспрямовано діяв у бік підтримки найрізноманітніших та навіть таких, що конфліктують між собою, інститутів.
У Масарика викликала захоплення сицилійська мафія, з її скритністю і напористістю, що послужило причиною того, що ще до створення Чехословацького національного комітету орган опору австро-угорській владі так і називався - Мафія, і, ймовірно, у зв'язку з усвідомленням того, що організація з такою назвою не зможе в майбутньому претендувати на державотворчу роль, від цієї назви довелося відмовитися.
За Масарика до середини 20-х років роль фактичного закулісного уряду виконувала так звана «П'ятірка» - де факто неконституційний орган, що складався з лідерів партій урядової коаліції. Рішення ухвалювали до обговорення в раді міністрів і парламенті, представників інших політсил до дискусії не допускали (саме тих і таких політсил, які за десятиліття отримають три регіональні перемоги і підштовхнуть країну до трагічного кінця).
Чехословаччина після Мюнхенської конференції та Першого Віденського арбітражу, US Holocaust Memorial Museum
Масарик виріс у сім'ї, де німецька була рідною - мати його була онімеченою чешкою, а сам він навіть вірші писав німецькою мовою.
З першого дня утворення ЧСР він чудово усвідомлював, що чеські німці не були прямими спадкоємцями тих німців, яких у суспільній свідомості вважали поневолювачами, але його анітрохи не бентежило, що Чехословаччину створюють всупереч волі німців.
Чи була така установка історично неминучою і чи були політичні сили, які ратували за інше? І головне - чи могли підходи з ідеологічно консенсусною наповненістю мати успішну історичну перспективу?
Вже 1928 року відомий чеський філософ і біолог Еммануїл Радл видав книжку «Війна чехів із німцями», у якій чітко позначив, що розв'язання в ЧСР німецького питання «не відповідає» чинному у нас вченню про демократію». Як пише А.Бобраков-Тимошкін, Радл, визнаючи, що розв'язання німецької проблеми в ЧСР є ключовим питанням для Центральної Європи, закликав відмовитися від ідеологічної концепції Kulturnation <...>: «чехи, німці, словаки та угорці мають бути розглянуті як єдина державна нація <...>. З метою збереження держави необхідна рішуча відмова від органічного на користь політичного розуміння нації <...> назви «чехословак» і «чехословацька нація» мають мати таке саме значення, як швейцарець, канадець, бельгієць або австралійська нація».
Ці ідеї добре були відомі Масарику і його оточенню, але сприймалися як утопічні. Не утопічним для цих людей було послідовне втілення ідеологічної конструкції, яка, як засвідчили вибори 1935 року і події, що відбулися за ними, крокувала по-справжньому урочистим маршем до свого трагічного кінця (економічні та культурні успіхи ЧСР супроводжували цю ходу необхідним відволікаючим акомпанементом).
Масарик залишався непохитним (думки, що потрібно змінити або взагалі скасувати взяту на озброєння деструктивну ідеологію, не спадали йому на думку - він надавав перевагу політиці дрібних компромісів і хитрощів). Можливо, у недалекому майбутньому саме звірення його ДНК із ДНК австрійського імператора проллють свій неприємний, але обеззброююче влучний психоаналітичний промінь світла на психологію та біографію цієї людини. Нам залишається задовольнятися тим, що вже відомо і видно.
На наведених нижче медалях зображення Франца Йосифа і Масарика подано в профіль, що якнайкраще для порівняльного аналізу.
Певні деталі тут на користь висунутої гіпотези, інші - проти. Утім, навіть якщо спорідненість підтвердиться, ми не дізнаємося про Масарика чогось такого, що дало б змогу оцінювати його історичну діяльність в однозначному ключі, як це прийнято в більшості публікацій. Для такого висновку можна обійтися і без порівняння черепів, що саме по собі найчастіше погано пахне, і тим паче ДНК - бувають же помилки і під час таких звірок. На поверхні людського огляду завжди є в наявності достатня кількість відомостей, щоб судити про будь-що предметно і точно, обходячись без пікантних деталей сімейних таємниць - питання лише за бажанням віднайти істину, а не щось інше.
12
Політичну діяльність Масарика, незважаючи на зримі протиріччя і опуклу комбінаторику, можна вважати прототипом української моделі демократії - у тому вигляді, в якому це явище розгорнулося у ХХI столітті. У цьому парадоксальному твердженні немає жодної спекуляції. Українські історики пишуть одну за одною статті і навіть цілі монографії про те, наскільки соціально значущі ідеї Масарика саме для України. В українській пресі безліч разів писали про діяльність Масарика і чехословацький проєкт як певні зразки, а українські політики не раз зізнавалися у своїх симпатіях до першого чехословацького президента. Так, один із діячів праворадикальної партії «Свобода» Олександр Сич (колись - віцепрем'єр, а нині - голова Івано-Франківської облради) якось поділився «враженнями від прочитаної книжки про Масарика, який був стурбований лише одним - створенням сильної держави». За словами А. Сича, Масарик обманом заманив Закарпаття до складу Чехословаччини, але так і не дав йому обіцяної автономії - політик вчинив, керуючись національним інтересом своєї країни». До інтересів України йому вже не було діла. І Олександр Сич вважає це правильним, закликаючи сучасних українських політиків орієнтуватися на такі дії.
Утім, вони це роблять давно й наполегливо і без порад регіональних і праворадикальних лідерів, анітрохи не помічаючи, що турбота про панування одного разу обраної ідеологічної конструкції не цілком служить зміцненню держави в історично успадкованих після розпаду радянської імперії кордонах.
Масарик надавав величезну підтримку різним національним діаспорам, зокрема українській, що є важливим елементом міжвоєнного часу, як і той факт, що на території ЧСР знаходили притулок діячі різних українських терористичних або просто регіональних політичних груп, діяльність яких переслідували уряди сусідніх країн.
Ретроспективно ми можемо сказати, що в міжвоєнний період українці (карпато-русини) Закарпаття мали кращі умови життя, аніж ті, що випали на долю їхніх одноплемінників у СРСР, Польщі чи Румунії. Масарик не міг знати, як розвиватимуться історичні події після Першої світової війни, проте ніхто не заперечуватиме, що його дії захистили, зрештою, сотні тисяч людей від сваволі східноєвропейських автократій та більшовиків.
13
У 2019 році в Ужгороді Масарику встановили міні-пам'ятник. Він простояв трохи більше року. У грудні 2020-го його вкрали вандали. Незабаром на тому самому місці з'явився новий, дещо інший за зовнішнім виглядом, із ширшим полем дотику бронзової фігури і постаменту - для міцності.
Мабуть, це найменший пам'ятник з усіх, коли-небудь споруджених на честь цієї людини.
Ця міні-скульптура є частиною свого роду галереї пам'ятників подібного типу, встановлених по всьому місту. У Масарика тут хороша - і така, що нагадує про роботу часу - компанія. За винятком Наполеона і ще кількох вельможних осіб, весь інший ряд фігурок пов'язаний з метафізикою повсякденності. Ось їхній неповний перелік: "Гаррі Гудіні", "Лебедине озеро", "Дідусь Вечернічк", "Кртчек (Кротик)", "Щедрик", "Баффало Білл", "Сергій Параджанов", "Виноградне гроно", "Бравий вояк Швейк", "Carpathia" (пароплав, який першим відгукнувся на сигнал тривоги “SOS” з “Титаніка”), "Вольфганг Амадей Моцарт", "Торт Ужгород", "Ференц Ліст", "Козаки", "Григорій Жаткович", "Енді Уорхол" і "Кубик Рубіка".
33929