©
Міжнародна нерівність була за всі часи, проте розрив у доходах громадян найбагатших і найбідніших країн почав різко зростати у XIX столітті, коли у Великій Британії, а згодом і в інших державах і країнах Західної Європи розпочалася промислова революція, і впродовж XX століття ця тенденція продовжилася. Доходи жителів найбіднішої і найбагатшої держави 1820 року різнилися в 3 рази, 1913 року - в 11 разів, 1950 року - в 35 разів, 1973 року - в 44 рази, 1992 року - в 72 рази. На початку XXI століття різниця в доходах жителів 20 найбагатших і найбідніших держав становила 37 разів.
Оцінка ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності для окремих європейських і азіатських країн між 1500 і 1950 роками,
що показує вибухове зростання економіки деяких держав від початку XIX століття
Щоправда, основним кількісним показником міжнародної нерівності виступають міжкраїнні відмінності в рівні ВВП на душу населення. Пошуком причин цих відмінностей займається теорія економічного зростання. В економіці, політології та політичній економії було висунуто різні варіанти пояснення міжнародної нерівності, але однозначної відповіді на питання про її причини поки що немає.
Відмінності в рівні доходів жителів різних країн були присутні завжди, але саме у XX столітті вони стали найбільш помітними. Вони посилилися після Другої світової війни і продовжували збільшуватися протягом усього XX століття. Нині різниця в доходах працівників у багатих і бідних країнах сягає десятків і навіть сотень разів. Першими високого рівня добробуту досягли країни Західної Європи, а також деякі країни, заселені переважно європейськими поселенцями (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія).
Оцінка реального ВВП на душу населення між 1885 і 2016 роками: СРСР, Японії, Іспанії, Фінляндії, Португалії та Італії
по відношенню до ВВП США на душу населення в міжнародних доларах 1990 року.
Станом на 2017 рік понад 70 % дорослого населення світу мають статки менше ніж 10 000 доларів США, і лише 0,7 % населення світу має статки в мільйон доларів або більше. Понад 80 % населення світу живе менш ніж на 10 доларів на день. Понад 50 % населення світу живе менш ніж на 2 долари США на день; понад 20 % населення світу живе менш ніж на 1,25 долара США на день. Відносно бідні (чий дохід становить менш як 3 470 доларів США на рік) становлять 78 % світового населення, відносно багаті (чий дохід понад 8000 доларів США на рік) - 11 %.
Пошуком причин міжкраїнних відмінностей у рівні доходу займається теорія економічного зростання. Актуальна ситуація з міжнародною нерівністю також вивчається в рамках міжнародної економіки та міжнародної політичної економії. В економіці, політології та політичній економії було висунуто різні варіанти пояснення міжнародної нерівності, але однозначної відповіді на питання про її причини поки що немає.
Перелік можливих причин:
1.Географія: географічне положення, клімат, родючість ґрунтів країн може впливати на їхню економіку.
2. Колоніалізм: колоніальний період суттєво вплинув на структуру економіки та інститути розвинених країн та їхніх колишніх колоній. Але деякі колишні колонії (Індія, Китай) уже давно зміцніли економічно і не дають змоги поглинути свої національні економіки розвиненим країнам.
3. Структура світової економіки в умовах глобалізації: транснаціональні корпорації та олігархічні фінансові структури, що базуються в розвинених країнах, є основними власниками передових технологій і виробництв товарів із високою доданою вартістю, власниками акцій і кінцевими одержувачами значної частки прибутку від експлуатації природних ресурсів і дешевої робочої сили країн, що розвиваються, в обробній промисловості.
3. Зростання населення (демографія): у бідних країнах за останні десятиліття спостерігався значний приріст населення, а зростання їхнього ВВП відбувається повільніше, у результаті їхній ВВП на душу населення знижується.
4. Політика уряду: різні країни витрачають різну частку від ВВП на освіту та охорону здоров'я, різні умови для ведення бізнесу, у багатьох розвинених країнах ухвалено прогресивне оподаткування для зниження розриву в доходах між багатими і бідними. 5. Політична нестабільність: за відсутності стабільної централізованої влади та внутрішніх конфліктів економічного зростання не відбувається.
6. Низька відсоткова ставка і протекціоністські заходи в розвинених країнах: кредити в розвинених країнах набагато доступніші, а протекціоністські заходи обмежують доступ до їхнього місткого внутрішнього ринку, що дає змогу підтримувати їхню технологічну перевагу і вигідніші умови торгівлі.
7. Стихійні лиха: землетруси, посухи, урагани та багато інших лих відіграють можуть зіграти роль у темпах розвитку країни.
8. Найбільш ранні дослідження про причини відмінності в рівні добробуту країн належать до кінця XVIII століття. Найвідоміша робота того часу - нарис Томаса Мальтуса, написаний у відповідь Вільяму Ґодвіну і маркізові де Кондорсе в 1798 році, у якому було викладено його основні погляди, які пізніше отримали назву мальтузіанство. У ньому Мальтус вважає, що населення зростає в геометричній прогресії (подвоюється кожні чверть століття за відсутності воєн і хвороб), а ресурси Землі обмежені (зокрема, виробництво продуктів харчування зростає в арифметичній прогресії), тому якщо не стримувати зростання населення, то рано чи пізно їх перестане вистачати на всіх. Приблизно з 1800 року концепція Мальтуса перестала відповідати емпіричним даним для Великої Британії: там одночасно зростали і продуктивність праці разом із заробітною платою, і населення. Не пояснює теорія Мальтуса і демографічний перехід, що розпочався на початку XIX століття в Західній Європі та США.
За цією теорією зниження народжуваності слідує за зниженням доходів, проте в жодному випадку в цей період зниження доходів не спостерігалося, навпаки, вони зростали.
9. Демографічний дивіденд - потенціал економічного зростання, коли частка працездатного населення в країні перевищує частку утриманців (дітей і людей похилого віку). Він виникає, як правило, внаслідок зниження народжуваності після демографічного переходу, супроводжується інвестиціями в охорону здоров'я, розширенням прав жінок, поширенням контрацепції.
10. До географічних теорій належить теорія Джеффрі Сакса, викладена в книзі «Кінець бідності». Сакс стверджує, що спекотний тропічний клімат, якому притаманні неродючі ґрунти та небезпечні хвороби, є основною причиною, чому більшість бідних країн розташовані поблизу екватора, а багаті - у помірних широтах. Також негативно на рівень добробуту, на його думку, впливає відсутність виходу до моря. Вільям Істерлі в книзі «У пошуках зростання» критикує доводи Сакса, стверджуючи, що міжнародна допомога завдає більше шкоди, ніж користі: вона позбавляє країни стимулів для пошуку виходу з ситуації, що склалася, ще більше корумпує та зміцнює нездорові інституції, створюючи лобі, зацікавлене в консервації високого рівня бідності, на підставі якого воно отримує та розподіляє міжнародну допомогу. Інша версія географічної теорії належить Джареду Даймонду і викладена в книзі «Рушниці, мікроби і сталь». У його інтерпретації причина відмінностей полягає в тому, що придатні для одомашнення рослини і тварини нерівномірно розташовані по Землі, тому там, де щільність цих тварин і рослин була вищою, сільське господарство було більш інтенсивним. На його думку, більшій різноманітності цих рослин і тварин у межах Євразії сприяла її географічна витягнутість із заходу на схід, що забезпечує велику площу однакових кліматичних зон, тоді як Африка, Північна і Південна Америка витягнуті з півночі на південь. Отримавши початкову перевагу, за версією Даймонда, європейці потім почали колонізувати інші континенти і завезли туди хвороби (віспу, кір, грип), отримані ними від своїх домашніх тварин. Самі європейці вже виробили до них істотну опірність, якої не було в корінних жителів, що призвело до епідемій і смертей серед корінного населення і ще більше збільшило розрив між європейськими та іншими державами. Низка положень книги критикувалася біологами та антропологами: на півночі Африки мешкали ті самі предки одомашнених тварин і рослин, що й у Євразії, а через Сахару проходили торговельні маршрути до решти Африки, тому там були всі можливості для розведення тих самих культур і домашніх тварин, що й у Євразії. Дефіцит зернових в Америках справді був, але зате різноманітність бульбових рослин і коренеплодів була набагато ширшою в Америках: саме звідти походять картопля, батат, маніока, абсолютно непорівнянні з європейськими аналогами (ріпа) за врожайністю.
11. Дарон Аджемоглу і Джеймс Робінсон критикують обидві географічні теорії. Як спростування неможливості високого добробуту в спекотному кліматі екваторіальних широт автори наводять нещодавні економічні успіхи Сінгапуру, Малайзії та Ботсвани, розташованих у спекотному кліматі. Також автори наводять приклади країн зі схожими кліматичними умовами, але дуже різним рівнем життя: кордон США і Мексики, КНДР і Республіка Корея, ФРН і НДР. До того ж автори зазначають, що до приходу іспанських конкістадорів в Америку рівень життя в тропічних широтах там був істотно вищим, ніж у помірних. Теорія Даймонда, на думку Аджемоглу і Робінсона, не пояснює, чому в сучасному світі, коли технології набагато доступніші, одні країни переймають їх і розвиваються, інші ж залишаються бідними, а також чому деякі країни, які тривалий час перебували в стагнації, раптом починають зростати.
12. Теорії культурного впливу. Девід Лендіс у книжці «Багатство і бідність націй» вважає, що успіх країн Північної і Західної Європи та Північної Америки пояснюється унікальним набором культурних установок європейців, їхнім ставленням до культури й релігії, що спонукали їх старанно трудитися, заощаджувати і робити інновації.
13. Девід Фішер робив схожі висновки в книжці «Насіння Альбіону», але вже винятково стосовно британської культури.
Зокрема, на його думку, пуритани, які селилися переважно в Массачусетсі, привнесли корпоративну й освітню культуру; джентрі, які селилися переважно у Вірджинії, вплинули на культуру плантаційної економіки Півдня США; квакери, які селилися переважно в долині Делаве, вплинули на індустріальну культуру; шотландці, ірландці та мешканці Північної Англії, які селилися на Заході та Півдні США, вплинули на ранчо-культуру. Усе це разом, на думку Фішера, і забезпечило США «стабільність соціальної системи, яка впродовж більш ніж двох століть залишається демократичною в політиці, капіталістичною в економіці, лібертаріанською в законодавчій системі, індивідуалістичною в соціальних нормах і плюралістичною в культурі».
14. Макс Вебер у книжці «Протестантська етика і дух капіталізму» пов'язував успішність перших капіталістичних країн - Нідерландів і Великої Британії - з «економічним раціоналізмом», притаманним протестантизму. Цей висновок Вебер зробив на підставі того, що статистично в Німеччині власниками капіталу були переважно протестанти. Також він звертає увагу на союз протестантизму та буржуазії. Причина цього, на думку дослідника, полягає в особливому світогляді, який сприяє більшому «економічному раціоналізму» протестантів, натомість католики частіше є радше «відчуженими від світу» та байдужими до земних благ.
15 . Культурологічні теорії Дарон Аджемоглу і Джеймс Робінсон спростовують прикладами країн зі спільною культурою та історією, але абсолютно різним рівнем життя: кордон США і Мексики, КНДР і Республіка Корея, ФРН і НДР. Щодо впливу протестантської етики вони наголошують, що потім шлях протестантських країн повторили й католицькі країни Західної Європи, а успіх країн Східної Азії взагалі не може бути пов'язаний з жодною з форм християнства. Теорія про успішність країн із переважно європейським населенням спростовується, з одного боку, такими прикладами, як Аргентина та Уругвай, які не є успішними, незважаючи на європейське коріння населення, та такими країнами, як Японія та Республіка Корея, які є успішними, незважаючи на відсутність європейського населення, з іншого.
15. Рауль Пребіш і Ганс Зінгер наприкінці 1940-х років розробили наукову гіпотезу, яка стверджує, що ціни на первинні товари знижуються відносно цін на промислові товари в довгостроковій перспективі, що призводить до погіршення умов торгівлі в країнах, чий основний дохід становить експорт природних ресурсів. Емпіричні дослідження підтверджують цю гіпотезу на тривалих часових проміжках. Її покладено в основу теорії залежності та імпортозамісної індустріалізації як економічної політики. Однак критики цієї теорії (і методики її емпіричних перевірок) стверджують, що неможливо порівнювати ціни на промислові товари з плином часу, тому що вони швидко змінюються.
16. У 1950-ті роки однією з найпопулярніших була модернізаційна теорія. Один з її представників Мартін Ліпсет стверджував, що економічне зростання сприяє розвитку здорових інститутів і демократизації суспільства, і тому досить просто забезпечити в країнах, що розвиваються, економічне зростання, за яким неминуче підуть інституціональні перетворення. На думку Ліпсета, високі рівні освіти, добробуту й урбанізації неминуче сприяють збільшенню прав і свобод населення. Висновки Ліпсета критикувалися на основі історичних прикладів, у яких навіть за зростання рівнів доходу, урбанізації та освіти демократичних змін не відбувалося. Недавні приклади: Китай, Габон, Саудівська Аравія, Екваторіальна Гвінея, Венесуела, Росія. Модернізаційну теорію критикували представники світ-системної теорії, зокрема, Іммануїл Валлерстайн. На його думку, модернізаційна теорія розглядає окремі країни, тоді як світова система не може існувати з одних розвинених країн, обов'язково мають бути ядро і периферія, крім того, вона передбачає лише один шлях розвитку, коли їх існує безліч.
17. Дарон Аджемоглу і Джеймс Робінсон у книзі «Чому одні країни багаті, а інші бідні» виклали точку зору нової інституціональної школи на глобальну нерівність. Вони вбачають у політичних та економічних інститутах - сукупностях правил і механізмів примусу до їхнього виконання, що існують у суспільстві, - основну причину відмінностей в економічному та соціальному розвитку різних держав, вважаючи інші чинники другорядними. Автори поділяють інститути на дві великі групи: політичні та економічні. Перші регулюють розподіл повноважень між різними органами влади в країні та порядок формування цих органів, а другі регулюють майнові відносини громадян. Концепція Аджемоглу та Робінсона полягає у протиставленні двох архетипів: т. зв. «екстрактивних» («тих, що витягують, витискають») та “інклюзивних” («тих, що включають, об'єднують») економічних і політичних інституцій, які в обох випадках підсилюють і підтримують один одного. На думку авторів, саме екстрактивні інститути є причиною бідності багатьох країн, що розвиваються. І міжнародна допомога не може виправити цю проблему, оскільки через корупцію, неминуче високу за екстрактивних інститутів, до кінцевих адресатів дійде в кращому разі 10 % цієї допомоги, а 90 % піде на підтримання тих інститутів і того порядку, які й породили цю бідність.
18. Європейські колоніальні компанії були першими в історії акціонерними товариствами і поводилися як раціональні економічні агенти - встановлювали монополії та максимізували прибуток. Монополія на експорт товару принесе окремій компанії набагато більше прибутку, ніж торгівля в умовах конкуренції, а для підтримання монополії потрібні екстрактивні інститути, тому ці компанії або встановлювали, або зміцнювали й використовували вже наявні екстрактивні інститути, щоб зосередити доходи від експорту цінних ресурсів колоній у руках колонізаторів. Наприклад, Голландська Ост-Індська компанія силою зброї підпорядкувала собі різноманітні спільноти на території сучасної Індонезії та не тільки перейняла, а й посилила екстрактивні інститути, які існували раніше: податки й обсяг примусових робіт були збільшені. Там же, де через відсутність політичної централізації скористатися вже наявними екстрактивними інститутами не виходило, голландці просто знищували місцеве населення, замінюючи його рабами з Африки, у такий спосіб вибудовуючи екстрактивні інститути з нуля. У підсумку лише у США, Канаді та Австралії європейська колонізація сприяла встановленню інклюзивних інститутів, але навіть у цих випадках це відбувалося всупереч бажанням колонізаторів. Багатьом країнам Азії, Африки та Латинської Америки європейська колонізація завдала величезної шкоди, і екстрактивні інститути, встановлені колонізаторами, через механізм хибного кола постійно відтворюються й посилюються, незважаючи на здобуття цими країнами незалежності та подальші зміни еліт.
19. Теорія невігластва еліт.
Лауреати Нобелівської премії з економіки 2019 року Естер Дюфло і Абхіджіт Банерджі в книзі «Економіка бідності» запропонували теорію про невігластво, яка полягає в тому, що правителі найбідніших країн просто не знають, що їм потрібно робити для процвітання, тому ухвалюють хибні рішення, які ведуть їхні країни до бідності. Вони зазначають, що бідні часто ухвалюють неправильні рішення через нестачу інформації, не мають доступу до багатьох послуг та інфраструктури, що збільшує їхні необхідні щоденні витрати, що ще сильніше погіршує їхнє становище і призводить до так званої «пастки бідності».
Дарон Аджемоглу і Джеймс Робінсон розбирають припущення про невігластво еліт на основі прикладу Гани часів Кваме Нкуруми і Кави Бусіа, показуючи, що політика, яка може збоку здатися «невігласною», насправді є свідомою, і її метою є підтримка лояльних груп та утримання влади в країні навіть ціною кризи платіжного балансу, за якою послідували різка девальвація національної валюти і гіперінфляція.
Промислова революція справила великий вплив на розбіжність у рівні добробуту між різними країнами. Розрив між багатими і бідними країнами багаторазово зріс порівняно з доіндустріальним періодом. З погляду низки економічних шкіл, завдання виведення країни на траєкторію сталого розвитку звелося до завдання індустріалізації економіки.
20. Наприкінці 1930-х багато економістів намагалися з'ясувати, чому країни Східної Європи, які звільнилися після Першої світової війни, не можуть вийти на траєкторію самопідтримуваного зростання, і що потрібно зробити для того, щоб це сталося. Найпопулярнішим поясненням ситуації, що склалася, була концепція «великого поштовху», запропонована Паулем Розенштейн-Роданом у 1943 році, основною ідеєю якої було здійснення індустріалізації за допомогою державних інвестицій, кошти для яких мали акумулюватися за допомогою фіскальної та кредитно-грошової політики. Цю концепцію критикували багато економістів-сучасників, наприклад, Саймон Кузнєц зазначав, що в розвинених країнах стадія індустріалізації та швидкого економічного зростання не супроводжувалася різким збільшенням норми заощаджень, і подібний опис підходить тільки для соціалістичної індустріалізації.
21.Згідно з поточними дослідженнями, міжкраїнна нерівність доходів досягла свого піку приблизно в 1970-х роках, коли світовий дохід розподілявся бімодально на «багаті» і «бідні» країни з незначним перекриттям. Відтоді нерівність почала скорочуватися. Розподіл доходів нині є одномодальним, і більшість людей живе в країнах із середнім рівнем доходу. Відтоді нерівність почала скорочуватися. Розподіл доходів нині є одномодальним, і більшість людей живе в країнах із середнім рівнем доходу.
Але, хоча розподіл більше не бімодальний і кількість країн із середнім доходом збільшується, одночасно зростає і розрив між найбіднішими і найбагатшими країнами. Доходи жителів найбіднішої і найбагатшої держави 1820 року різнилися в 3 рази, 1913 року - в 11 разів, 1950 року - в 35 разів, 1973 року - в 44 рази, 1992 року - в 72 рази. На початку XXI століття різниця в доходах жителів 20 найбагатших і найбідніших держав скоротилася до 37 разів. Скорочення нерівності між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються, дослідники пов'язують із глобалізацією, яка сприяла перенесенню виробництва до країн, що розвиваються, що сприяло зростанню їхньої економіки та добробуту. Найяскравіший приклад - Китай: загальне зростання ВВП майже в 10 разів за 20 років, а також інші країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Водночас нерівномірність розподілу доходів усередині країн продовжила зростати. Частка найбагатших 5 % населення світу майже не змінилася (71 % загальносвітового багатства у 2000-х роках), але розрив між середнім класом і найбіднішими 10 % населення став скорочуватися в останні 10 років, за рахунок падіння доходів середнього класу та підвищення в найбідніших 10 %.
У 2013 році Oxfam International опублікувала звіт для Всесвітнього економічного форуму, який свідчить, що 1 % найбагатших володіє 48 % світового багатства. У 2014 році Oxfam повідомила, що 85% найбагатших людей у світі мають сукупне багатство, що дорівнює багатству найбідніших 50 % населення світу, або близько 3,5 мільярда осіб. У 2024 році ця організація заявила, що 1 % населення Землі вже володіє багатством більшим, ніж 95 % людей на планеті разом узяті.
Таким чином, хоча частка країн із середнім рівнем доходу зростає, нерівність доходів усередині цих країн збільшується.
Мільярдери встановлюють новий рівень контролю над економікою: вони або керують, або є основними акціонерами більш ніж третини з 50 найбільших світових корпорацій. Сукупна ринкова капіталізація цих корпорацій становить 13,3 трильйона доларів.
Незважаючи на те, що в країнах Глобального Півдня проживає 79% населення світу, вони володіють лише 31% світового багатства.
Ще декілька цифр про “глобальну олігархію”.
Лише дві корпорації контролюють 40% світового ринку насіння. «Велика трійка» американських компаній з управління активами - BlackRock, State Street та Vanguard - володіють активами на суму 20 трильйонів доларів, що становить майже п'яту частину всіх інвестиційних активів у світі.
Великі фармацевтичні компанії чинять опір спробам зруйнувати їхні монополії на технології виробництва вакцин проти Covid-19, щоб розблокувати постачання. Монопольний контроль над виробництвом вакцин був дуже прибутковим під час пандемії. Лише у 2021 році сім найбільших виробників отримали приблизно 50 мільярдів доларів чистого прибутку від продажу вакцин проти Covid-19, що призвело до величезних виплат багатим акціонерам та появи нових вакцинних мільярдерів. Генеральний директор компанії Pfizer Альберт Бурла назвав заклик до обміну технологіями вакцин проти Covid-19 «небезпечною нісенітницею». Відсутність справедливого розподілу вакцин призвела до 1,3 мільйона надмірних смертей у всьому світі. Новий договір про боротьбу з пандемією з чіткими положеннями щодо призупинення дії патентів і полегшення передачі технологій дає надію.
Пандемія створила щонайменше 40 нових фармацевтичних мільярдерів. Нещодавній аналіз понад 180 найбільших публічних корпорацій США, проведений Oxfam, показує, що вони сукупно витратили 746 мільйонів доларів на лобіювання у 2022 році, в середньому по 4,1 мільйона доларів на кожну.
913