© Facebook Anton Filatov
В обличчя влітає лопата землі. Це — перше, що відчув сержант, перед тим, як відкрити очі від сну. В мирному житті він би подумав: «Що, блін, трапилося?» Та фронтові реалії навчили не витрачати ні секунди на зайві питання. Адже вони завжди залишаються без відповіді. Тут, посеред мороку, подібне трапляється часто і завжди несподівано. Єдине, що дійсно треба робити — діяти. Сержант відкрив очі і побачив наслідки після вибуху фугасної авіабомби над його бліндажем.
Два накати колод над укриттям пробиті в трьох місцях. Речі хаотично розлетілися. Зв’язок обірвано. Добре, що навколо бліндажа густо стояли високі дерева. Місяцями вони маскували цю точку, а тепер прийняли на себе основний удар. Якщо би епіцентр вибуху припав безпосередньо на накриття бліндажа, то він би став братською могилою. А так — пацани просто одномоментно пройшли через тротилову барокамеру.
Від вибуху троє з чотирьох пацанів у бліндажі — контужені. Всі, окрім сержанта. Згодом він зрозуміє, що його врятувало те, що він спав. Він хоч і лежав на верхній полиці нар і був ближче за всіх до вибуху, однак тіло було розслаблене і вибухова хвиля пройшла крізь нього досить легко. До того ж в усі стирчав навушник (не включивши звуки природи чи якийсь АСМР у навушниках — заснути в тісному шумному бліндажі, де кипить робота, неможливо).
Наступні години пролетіли в адреналіновому форсажі. Швидко спорядилися, швидко висипали з рюкзаків власні речі і позакидали замість них найцінніше обладнання. Швидко зв’язалися з командиром і отримали орієнтир, куди відходити. Швидко продивилися дорогу (це було легко, адже з десяток дерев над бліндажем від вибуху зникло, розчистивши шлях по прямій). Швидко вийшли, постійно вертячи головами на 360 градусів у надії таки не побачити російський дрон, який у подібних випадках обов’язково прилітає на дорозвідку і наводить повторний удар. Швидко пройшли кілометраж по бездоріжжю з рюкзаком у пару десятків кілограм. Швидко сховалися в бліндажі іншого підрозділу. Швидко спланували евакуацію контужених. А потім уся ця тахікардія подій швидко зупинився (так само несподівано, як і почалася). Залишалося чекати.
Сержанту прийшло повідомлення від одного з командирів, голос якого завжди викликав у якийсь кисло-отруйний присмак.«Вночі за трьома пацанами приїде коробочка. Вони їдуть. Ти — залишаєшся. Треба довести до кінця оту хуйню. До тебе пришлемо молодого хлопця. Здорового такого. Це буде його перший виїзд. Взагалі перший. Він нічого не знає. Розкажеш йому все по ходу діла. Ви повертаєтесь і разом усе витягнете».
Відповівши на повідомлення апатичним «Плюс», сержант ще посидів кілька хвилин і остаточно здався перед бажанням спати. «Коли я взагалі в останнє нормально спав?» - пролетіло в його голові ще одне питання, звісно, залишившись без відповіді. Він подумав, що останні пару тижнів розміновував дороги і підривав «ждунів», скидаючи на них саморобні 200-грамові боєприпаси. А у відповідь отримав 200-кілограмову фугасну авіабомбу. Сержант розкидав десятки таких гранат на тиждень. А в нього запустили один-єдиний ФАБ, що знищив усю його бойову позицію. З цими думками він заснув. Звісно, ненадовго.
Він лежав на дощатій поличці для інструменту. Не пристосованій для людини. Під головою валявся чийсь рюкзак. Під ним продовжували працювати пацани, які його приютили. А в півметрі над головою шикувався рівний стрій соснових колод, що накривали бліндаж. Таких саме колод, які пару годин тому розірвав ФАБ на його власній позиції.
І несподівано вони знову затрусилися. Разом із стінами і всім, що було в бліндажі. Після першого прильоту хлопці завмерли і озирнулися.
За пару секунд — другий прихід, після якого вони зрозуміли, що це КАБи, підхопилися і, матюкаючись, схопили автомати (звичайний фронтовий рефлекс).
Третій прихід прийшов геть близько, підкинувши все, що було в бліндажі. Вибухова хвиля від нього увірвалася з коридору темним пильним туманом, зірвавши ковдру на вході. Знову пропав звязок.
Четвертий КАБ, на щастя, пішов значно далі. На той момент уже всі стояли в проході (найвужчому і найбезпечнішому місці). Пильний туман у бліндажі розвіювався.
Єдиним, хто залишався лежати, був сержант. Лежачи на дошках під самою стелею, він підігнув ноги і вперся в соснові колоди на собою, аби вони не обвалилися від вибухів. Він хотів утримати стелю. Тоді у інших пацанів зявиться пара додаткових секунд аби вискочити.
610