©
фото: вистава «Орландо» (Національний театр ім. Івана Франка), Facebook
1.«Реквієм» (Національний театр ім. Івана Франка / Національний будинок музики): Визнана експертним журі найкращою драмою 2025 року.
Режисер — Євген Лавренчук «створив не просто виставу, а візуальну літургію. Це найпотужніша спроба театру осмислити колективну травму через високу естетику, де кожен рух хору та кожна світлова партитура працюють на відчуття неминучості та катарсису».
— Олег Вергеліс (молодший), театрознавець.
2.«Король Лір» (Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра): Отримала найвищу оцінку від редакції «Укрінформу». Режисер Дмитро Захоженко відзначений як найкращий режисер, а Олег Стефан та Анастасія Пустовіт отримали нагороди за найкращі чоловічу та жіночу ролі.
«Дмитро Захоженко деконструює Шекспіра, перетворюючи трагедію на жорсткий політичний трилер. Олег Стефан у ролі Ліра — це акторський майстер-клас: він грає не старого короля, а розпад самої ідеї влади. Це вистава про світ, що втратив орієнтири».
— Марина Котеленець, театральна оглядачка.
3. «Робота з Тінню» (Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра): Режисерка Тамара Трунова отримала титул «найкраща режисерка» за цю постановку.
«Тамара Трунова вкотре доводить, що вона — майстер психологічного нео-нуару. Її "Робота з Тінню" — це вишукана інтелектуальна головоломка, де світлотінь на сцені важить більше за слова, а глядач мимоволі стає співучасником психотерапевтичного сеансу».
— З рецензії порталу «Театральний інфобум».
4. «Наш клас» (Національний театр ім. Івана Франка): Прем’єра листопада 2025 року, що отримала резонансні відгуки критиків за глибоке висвітлення історичних травм.
«Вистава, що б'є під дих. Режисерська робота з простором та часом змушує аудиторію відчути холод історії на власній шкірі. Це болючий, але необхідний іспит на людяність, який франківці складають на найвищий бал».
— Сергій Винниченко, «Театральна риболовля».
5. «Макбет» (Національний театр ім. Івана Франка): Постановка Івана Уривського, де Тетяну Міхіну (леді Макбет) було визнано найкращою акторкою року за версією експертного журі.
«Іван Уривський створив свій "Макбет" як герметичний горор, де зло проростає з побутових дрібниць. Тетяна Міхіна у ролі Леді Макбет — це магнетична небезпека; її героїня не маніпулює, вона сама є стихією, що знищує все живе».
— Людмила Олтаржевська, критик.
6. «Brecht. Cabarett» (Національний театр ім. Івана Франка): Найкраща вистава у жанрі комедії/мюзиклу за версією експертів. Режисерка — Оксана Дмітрієва, драматург — Андрій Бондаренко.
«Оксана Дмітрієва перетворила Брехта на феєрверк інтелектуального гротеску. Це ідеальний баланс між розвагою та соціальною критикою. Музика та пластика тут не додаток, а сама плоть вистави, яка висміює диктатуру з нещадною елегантністю».
— З аналітичного огляду тижневика «Культура і життя».
7. «Сімейка Адамсів» (Київський національний академічний театр оперети): Визнана найкращою комедією/мюзиклом за версією редакції «Укрінформу». Режисер — Михайло Урицький.
«Михайло Урицький зняв з "Адамсів" наліт суто голлівудського шоу, додавши виставі глибинної людяності та філософського прийняття інакшості. Це рідкісний випадок для нашої сцени, коли бездоганний вокал поєднується з тонкою іронією, що зрозуміла і дітям, і дорослим».
— З огляду культурної редакції «Укрінформ».
8. «Травіата» (Київ Модерн-Балет)
«Раду Поклітару знову переосмислює класику так, ніби вона написана сьогодні вранці. Його Віолетта — це не жертва туберкульозу, а жертва соціуму, що задихається у власних правилах. Пластична мова вистави настільки красномовна, що слова Верді здаються зайвими».
— Анастасія Гайшенець, критик.
9. «Леся» (Київська опера на Подолі)
«Балет Артема Шошина — це не суха біографія з підручника, а вибух емоцій та внутрішніх протиріч поетеси. Шошину вдалося через танець показати тендітність жінки, яка тримає на плечах цілу епоху. Кожен рух солістки — це поетичний рядок, що оживає».
— Олександр Чепалов, театрознавець.
10. «Енеїда» (Театр ветеранів у Молодому театрі)
«Це не просто театр, це акт зцілення через мистецтво. Котляревський у виконанні ветеранів звучить не як бурлеск, а як маніфест незламності. Критики відзначають фантастичну енергетику: тут немає професійного удавання, лише оголена правда досвіду, загорнута у форму античного епосу».
— З репортажу «Суспільне Культура».
11. «Орландо» (Національний театр ім. Івана Франка)
«Марина Кошкіна в ролі Орландо створює на сцені справжнє метафізичне перетворення. Вистава Вірджинії Вульф у цій інтерпретації стає гімном свободі духу, яка не знає кордонів часу чи статі. Це візуально досконала постановка, що надихає на пошук власної ідентичності».
— Марина Котеленець, театральна оглядачка.
12. «Більше краси, ніж туги» (Театр на Подолі): Постановка американського режисера Річарда Нельсона, що продовжує серію його успішних робіт у Києві.
«Річард Нельсон продовжує прищеплювати українській сцені культуру "тихого театру". У цій виставі немає крику чи пафосу, лише гранична концентрація на людських взаєминах. Це дивовижна здатність режисера знайти світло й красу в найтемніші часи, змушуючи глядача не просто спостерігати, а дихати в унісон з акторами».
— Людмила Олтаржевська, театральний критик.
Особлива згадка: Остання та найбільш резонансна постановка Андрія Жолдака (після його 20-річної перерви в роботі з українськими театрами) - чотиригодинна вистава «Дім», прем’єра якої відбулася у вересні 2025 року в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки.
«Ця вистава вражає не так формою, сюжетом чи акторською грою, як своєю концепцією: грою режисера з аудиторією. У результаті кожен глядач створює не просто власне враження, а власну конструкцію художнього твору, збираючи з "фрагментів" свого досвіду недосконале бачення власного "дому" та самого себе».
— Олеся Бенюк, дослідниця сучасного мистецтва.
Інші критики характеризують постановку як «герметично-психоаналітично-екзистенційний художній експеримент». У театральних колах виставу охрестили «театром повернення і випробування», підкреслюючи тривалість (понад 4 години) та емоційну інтенсивність дії. «Постмодерністський театр Жолдака — це як подорож дзеркальною анфіладою: одна цитата віддзеркалюється в трьох інших, і розібратися, де тут автор, де ти, а де театр — нелегко».
Сам режисер наголошував, що вистава про дім та родину є його «громадянським та мистецьким голосом у ці темні часи», що додало постановці особливого соціального значення в очах критиків.
Через обмежену кількість показів (режисер особисто контролює кожен вихід) вистава де-факто перейшла в розряд елітарного дефіциту.
226