Кіноколо
Паскуаліно де Сантіс – оператор з ім'ям; брат класика італійського кіна Джузеппе де Сантіса. Поганий фільм "Перепочинок"/ La tregua гідно знятий ним, але тільки цього було б не досить, щоб присвячувати йому розповідь. Але мій спогад не стілько про нього, скільки про його смерть.
Це відбулося вночі в номері львівського «Ґранд-готелю» після фільмування фінального кадру картини (фінального не за планом зйомок, а за сценарієм фільму). Здоров'я Паскуаліно було кепським, тому в одній із ним кімнаті ночував на випадок надання медичної допомоги молодий помічник Марко Понтекорво.
Немолодий, але прекрасний, срібно-мудрий, маестро прокинувся вночі та швидкими кроками попрямував до вікна. Поки йшов, важко дихав, і крізь важкість цього дихання були чутні слова: «Марко, повітря... повітря... Мені не вистачає повітря».
Він віддав дух просто біля вікна, приклавши половину свого тулуба на широку лутку. Марко підтримував його, але старий завмер: помер у положенні, в якому все свідчило про його зусилля витягнутися подалі у вікно.
Всьому цьому передував інтенсивний робочий день, декілька слів про який допоможуть розставити розділові знаки в цій події.
Цього дня на знімальному майданчику були планові зйомки фінального епізоду. Герой фільму, що його грав Туртурро, вперше після війни і концтабору в тиші і спокої порядкує у себе вдома.
Кульмінаційна мить: Прімо (Туртурро) сідає за свій робочий стіл у кабінеті і п'є молоко зі свіжою булочкою. Після дбайливого доторкування й розглядання він вмочає булочку в молоко і вкрадливо пригублює набряклий м’якуш. Цей, свого роду, «Мадлен» нашого героя покликаний символізувати цілковите повернення до теплоти і ніжности хатнього затишку. Позаду – брутальна і жорстока війна, сухарі концтабору, а тепер – все інакше, як було раніше. Просте і мирне життя.
Підготували інтер'єр, виставили світло, заґримували й перевдягнули актора – на це пішло, як завжди, близько двох годин, але спалахнула новина: булочка, що її принесли на майданчик асистенти, не зовсім та, яку хотів би бачити в кадрі Розі. Режисер законно зажадав, щоб булочка була за формою саме такою, якими були булочки в повоєнній Італії. (Залишимо за кадром питання, чому вимога ця прозвучала в день зйомок, але все-таки скажемо: в італійському варіанті сценарію поруч із іменником «булочка» стояв прикметник « piccolo» , що вказувало не так на розмір, як на сорт (аналог у нас – "кирпич", рус.) білого або чорного хліба, що італійською цілком могли б перекласти як, наприклад, «чорний прямокутник» чи «брусок». Але скільки сенсу в об'ємі слова «piccolo» , не знали навіть молоді італійці – для цього треба було жити за тих далеких часів. Розі не на жарт засмутився, коли йому доповіли, що в навколишніх хлібних крамницях навіть приблизно схожих булочок немає. Тоді цей реквізит почали негайно готувати в електропечах пересувної кінознімальної кухні. Через поспіх і знервованість кухарі не все до пуття зрозуміли і перша їхня спроба була невдалою.
– Piccolo, Piccolo! – кричав, тупочучи ногами, Розі і пальцями наочно зображав булочку-«героїню».
В невеликій кімнаті (на другому поверсі орендованого для зйомок будинку) утворилася непроникно задушлива та гнітюча атмосфера.
Виготовлена з другої спроби за повітряним кресленням Розі булочка «piccolo» однаково виявилася не цілком відповідною. За композицією кадру їй необхідно було лежати начебто кришкою на склянці, але вона була меншою в перетині й тому просто провалювалася на дно. Для перших двох дублів Туртурро доводилося самостійно робити розтягувальне надривання, яке дозволяло булочці не плюхатися в молоко. На третій дубль знадобилася третя булочка, але спекли всього тільки дві.
Час добігав обіду. Фільмування подальших дублів вирішили відкласти на післяобіддя. За час перерви спекли десять штук «piccolo», але також не без аранжувань – довго шукали борошна (у 96-му році не у кожному магазині воно було у продажі) і недоладно працювала піч. В болісній павзі, пов’язаній з приготуваннями до третього «справжнього» дубля, де Сантіс умовив Розі зняти один «несправжній» дубль із булкою, яку купили в звичайній львівській крамниці і забракували як непотрібну. За лише йому, де Сантісу, зрозумілою логікою один бік нашої стандартної городской булочки був зрізаний перед тим, як потрапити до кадру. Епізод втрачав, за рахунок цієї зрізаности, свою шукану символічність. Початою пляшкою шампанського Новий рік не зустрічають, але тут – спробували. Надрізана булочка нагадала мені надрізаного кота (скульптура роботи Кулика), бо одним своїм боком свідчила про повсякденний і неминучій абсурд кіновиробництва, яке саме по собі було й буде одним з виразних варіантів дзеркала життя.
– Це Primo Casa? – запитав самого себе Паскуаліно де Сантіс після того, як вдало зняв «свій» дубль, яким був задоволений і режисер. – О, ні. Це Francesco Casa. Йому тут так подобається знімати кіно. Він тут залишиться навіки, – відповідав він сам собі.
Ранок наступного дня запам'ятався всім як ранок звістки про смерть нашого оператора, який ще вчора врятував епізод.
Труну з його тілом повантажили у Львові до мікроавтобусу й відправили до Києва, звідки літаком її намагалися відправити до Рима, але вийшло, що до Франкфурта, щось переплутали. «Де Сантіс» у друге опинився у Києві, хоча доки був живим, ніколи в цьому місті не бував. З Києва, з другої спроби, його труну доставили до Рима.
В газеті Известия в червні 1996 року вийшла замітка, що вона з придуркуватою вульґарністю обігрувала зняту ним картину – «Загибель кінобога у Львові».
До остаточного варіанту фільму «Перепочинок» увійшов саме дубль із надрізаною булкою, знятий за наполяганням де Сантіса. Відомо, що монтував картину Руджеро Мастроянні, брат недавно померлого великого артиста, чиї похорони, за волею покійного, проходили в центрі Рима під веселу музику Ніно Роти. Де Сантіс був схожим саме на такого італійця, якого ми уявляємо собі завдяки ролям Мастроянні.
Обставини смерті Де Сантіса я чомусь згадав у 2000 році, коли колеґи з московської кінопрокатної компанії попросили мене передати до Москви плакати до фільму «Мумія». Фільм мав успіх у глядача і пішов, як кажуть, другим колом, але на цей новий виток уже не вистачало рекламних матеріалів. Разом із невикористаними російськими плакатами ми передали і свої, українські. Слоґан фільму Смерть – это только начало перетворився на «Смерть – це тільки початок». Москвичі передали плакати кудись на Далекий Схід Росії, не розгортаючи згортки.
– «Початок» – это качан кукурузы? И как это связано со смертью?
На Далекому Сході плакат (120х180 см) усе-таки використали: заклеїли слово «початок» наліпкою «смерть», бо інших варіантів не було.
Ці дві історії нічим не пов'язані одна з одною. Але для механізмів пам'яті іноді достатньо лише одного слова.
327