Кіноколо
Андреа Крісанті – вічно усміхнений; навіть гнів його швидко зісковзував на смішок. У його манірному услуговуванні прозирав – тут одразу і борідка, і легенькі кучері – дух двірцевого драматурга, чомусь не італійського, а іспанського. Він ніколи не був «у собі», у сенсі наявности жестів грузької зосереджености. Він завжди першим реаґував на будь-яку, якщо їхали дорогою і розглядали все навколо, зміну в просторі: примічав нюанси й витівки краєвиду. Рухомим поглядом, оживленою жестикуляцією, сміхом – з відкиданням тулуба назад і «Охо хо-хо хо!» в стелю, – усією своєю надзвичайно не за віком енерґійною натурою найбільше за інших відповідав своєму службовому найменню – художник-постановник. Він працював у цьому амплуа й у «Ностальгії» Тарковського. Я діймав його розпитуваннями стосовно цього. «Ну, він був вельми схожий на хлопчика. І дуже не любив жінок. Коли почалася підготовка до запуску «Жертвопринесення», він попросив мене нікуди не вплутуватися – дуже хотів, аби ми знову попрацювали разом. Але я поїхав, не дочекався днів десяти-п'ятнадцяти. Ми з Розі вже повним ходом тоді готували у Латинський Америці зйомки «Хроніки» (за Гарсіа Маркесом). Мені переказували, що Андрєй дуже образився, коли дізнався, що я поїхав. Але я не засмутився, навпаки. Мені було приємно, що він так цінував мою участь».
Потім я виявив підтвердження цьому «мені було приємно». Ось воно.
Стіни декоративних бараків Аушвіцу були викладені не цеглою, а об’ємними пластиковими плитами, які її імітували. На вимогу Крісанті, попри те, що бараки, за сценарієм, ніде близько до кадру не потрапляли, прожилки між фальш-цеглами замастили замішаним на клеї цементом. Цю процедуру виконали на поверхнях цілковито всіх фасадних і навіть деяких бічних стін. Ось така ж ретельна детальність, що вона дозволяє практично фізіологійно сприймати детальну речовинність простору, вирізняє й саму «Ностальгію». Чомусь Крісанті це сподобалося і він, за його ж зізнанням, марно та несвідомо множив цей спосіб відтворення реальності й в інших фільмах. У «Перепочинку» цього не видно ніде. Андреа знав, що в Розі інша оптика (теж ретельна, але інакша, не з такою увагою до фактури), але все одно забавлявся цим.
330