©
Про цю книжку недавно прочитав в коментарях на сайті продаж книгарні, що “вона небезпечна”. Малось на увазі для України.
Ну що ж, я її читав. Небезпечною її не вважаю, але задуматись є про що. Наприклад, я завжди думав, що український консерватизм це Липинський чи Степан Томашківський, дрібні українські католицькі християнські партії. Щось помітне, але зникоме і політично не дуже масове.
Деякий час я навіть думав, що в період трохи до і під час 1 СВ в підросійській Україні ( як і Білорусі та Великоросії) ніхто не міг би кинути виклик популярности партії соціалістів-революціонерів, есерам.
Однак якщо застосувати ці демократично-електоральні порівняння, то одна партія могла кинути виклик в Україні - це, як дивно це зараз не звучало, «Союз руського народу». (саме так я хочу його писати - “руського”, хоч це слово використосує помилково один президент, коли каже про росіян). Зіперті на православних ієрархів, друкарні Почаївської лаври та селянство України, здебільшого історичної Волині, вони могли кинути виклик есерам.
Саме на тій же “святій Волині”, де в майбутньому радянські партизани зійдуться з УПА (хоча УПА там теж були різні), де буде Волинська трагедія/різня польського населення регіону, де Нікіта Хрущов проводиме мітинги (на людях) і на їх основі переконає Сталіна поширити мобілізацію до радянського війська на Західну Україну.
З книжки Федевичів (батько і син, як я зрозумів), дізнався, що український селянин був за царя та Кобзаря водночас, а православні ієрархи були їхнім кістяком. Однак в загальних рисах це й так відомо. Та що мені відкрилось дійсно - між “Союзом Руського народу” і київськими світськими російськими націоналістами, як виявляється, була відмінність. І ці відмінності дуже важливі для розуміння перемоги українського руху, який привів більшовиків до необхідності проведення українізації. Російські світські націоналісти Києва, грубо кажучи, не змогли підібратись до душі українських селян та ієрархів: перші виявились передовсім селянами, а другі - в першу чергу православними. От парадокс, який був за українську ідентичність.
Коли ж царя звалили, у київських общєросів лишилась їхня візія російської культури,а український селянин після падіння царя лишився з … Тарасом Шевченком та земельним питанням. А Тарас Шевченко, додам від себе, це поет, який не був геніальніший за інших будителів (проектувальників) націй, але відрізнявся тим, що в текстах зв'язав національне та соціальне - і кинув ці тексти людям в душу в час ліквідації кріпацтва і соціальних перетворень в Російській імперії, саме коли треба починати “творити націю”. Так текст та контекст вчасно зійшлись в одне, так виник “підривний боєприпас”. Цар упав, а Тарас лишився.
Ну, а російських націоналістів великих міст України… їх битимуть і більшовики, і петлюрівці, і махновці, і різні “батьки-отамани” з України. Може, тому російські білі, денікінці, дуже не любили памятники Шевченку, до абсурду.
В самій же переможній партії “теорія боротьби двох культур” (проведення зросійщення України) програла українізації та націонал-комуністам. Звісно, пізніше Сталін репресує і прихильників зросійщення радянської України, і значну частину українізаторів, але з Тарасом вже нічого не зробиш. Саму ж українізацію не скасують, але по факту згорнуть.
Словом, це дійсно небезпечна книжка, дозволяє відсепарувати “Союз руського народу” від “Клубу російських націоналістів Києва”. Точніше, це Тарас їх розєднав, але Федевичі змогли на це навести прожектор.
PS До речі, в Рівненській області є музей “Козацькі могили” або Національний історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви”. На Вікіпедії пишуть скромно: заповідник в основному був створений до 1914 року. Цураються фундаторів з “Союз руського народу”, який на це збирав гроші (ще Кубанське козаче військо помогло грошима). Звісно, пам'ятник, як і Богдан Хмельницький в Києві, має не сильно зашифрований антипольський підтекст.
546