©
3 травня 1924 року Андрія Васильовича як члена літературної організації «Плуг» запросили до Полтави для участі у зборах селянських письменників. 27-річна Тетяна Семенівна (дружина митця) виявила бажання супроводжувати чоловіка. А по дорозі додому він запропонував їй піти трохи пішки, прихопивши з собою пістолет, опіум та пляшку вина. Після випитого дружина задрімала біля насипу, Головко накрив їй голову хустиною і вистрелив, а сам рушив далі. Незважаючи на яскраве вбрання жінки і досить людне місце, того дня її ніхто не знайшов.
Уже наступної доби письменник забрав свою доньку і поїхав з нею потягом до Кременчука, але зійшов на станції Потоки і повів дитину лісом понад річкою. Коли 6-річна Галинка втомилася, він поклав її біля куща (де вона заснула), накрив голову хустинкою і також застрелив. Невдовзі його наздогнали люди, затримали і доправили до Потоцького районного відділу міліції. Саме там він заповнив протокол, у якому холоднокровно описав скоєне. «Протокол допитування винуватця» відшукала у 1980-х років студентка Київського університету Л. Дністран. Це зізнання написав Головко власноруч, що засвідчила експертна комісія. Він визнав себе винним і детально обґрунтував розвиток подій.
Передусім письменник наголошує у цьому документі на своїй хворобі. Зокрема, у протоколі читаємо: «Я хворий. Нервова система у мене розхитана вкрай. Цьому спричинилося: 1) безумовно, нащадність (мій дід був неврастеник); 2) літературна робота і робота страшно напружена, бо жив майже виключно на літературний заробіток протягом останніх трьох літ; 3) у великій мірі стан життя останніх трьох літ: я жив дезертіром з червоної армії — а жити і сподіватися, що кожен день тебе можуть заарештувати, одірвавши од сім’ї, із-за якої я, власне, і дезертірував. Жити в такій обстановці — то система нервова не мігла бути забронірованою, от же розхитувалась» (збережено правопис автора).
Божевільним він себе не визнавав, хоча план убивства готував протягом чотирьох–п'яти років (з початку хвороби).
Михайло Маслій - за спогадами Юрія Мушкетика.
ГОЛОВКО́ Андрій Васильович (1897-1972) — письменник. Член СПУ (1934). Державна премія України ім. Т. Шевченка (1969). Влітку 1920 добровольцем вступив до Червоної армії, був командиром загону кінної розвідки, згодом — лектором Школи червоних старшин у Харкові; вчителював. Роман «Бур’ян» формально ніби вписувався в проваджувану партією кампанію викриття деморалізованих елементів у своїх лавах, посібників куркульства та ін. класових ворогів. Головко нібито розвивав настанови партії. Але насправді об’єктивний зміст роману виходив далеко за межі цього партійного пафосу. Не у формах критиканства, а у формах життєвої правди в романі показано, як під машкарою «соціалістичної» суспільності, господарської перебудови і показних гараздів та ритуальних радостей в українському селі тривали старі й народжувалися нові соціальні трагедії селянства, як перероджувалася «революційна» влада і зросталася з «традиційним» експлуататорським шаром; соціальну психологію цих переродженців письменник «експонував» в усій життєвій повнокровності й закоріненості. Переродженцям протиставлено «справжнього комуніста» Давида Мотузку, який, повернувшись з армії, бере на себе місію відновлення справжього обличчя радянської влади як самоврядування трудівників. Образ Давида Мотузки був внутрішньо пов’язаний з традиціями української класики і викликав у пам’яті образи мужицьких правдошукачів з творів І. Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Панаса Мирного, М. Коцюбинського. «Бур’ян» можна вважати вершиною вільного художього самовираження Головка. Творчість Г., попри втрати й спотворення, яких завдали часи догматизму й несвободи, залишається серед найяскравіших сторінок української прози. Окремі твори Головка перекладено мовами багатьох народів світу. На кіностудії ім. О. Довженка за творами Головка знято новелу «Пилипко» (1962, реж. М. Сергеєв) та х/ф «Бур’ян» (1966, реж. А. Буковський) - УСЕ.
1394